Через кладку
Шрифт:
Не поглянувши на свого сусіда ані півпоглядом, вона взяла від нього поводи, і хто б м'іг був у тій хвилі заглянути в її очі, що, отінені гарними темними віями, заслоняли їх цілковито, той був би відгадав тайну тої душі, що колисалася в тій хвилі, мов бурхлива вода, в тій загадочній дівочій груді.
– Цього тріумфу вона йому не простить, - шепнула до мене пані Міллер, коли я, врешті переконавшися, що коні біжать цілком вспокоєно, сів, як перше, проти обох пань у бричці.
– Не бійтесь, він їй імпонує, - була моя відповідь.
– Вона азартує з його прихильністю, - докинула вона знов.
– Але розумове він її перевищує.
– Його шляхетна скромність була б у неї далеко більше на місці, украсила б її ще більше, - додала вона на мій закид.
Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нині дуже гарно Отворений понсовий її зонтик кидав таке чудове отінення на її ніжне лице, що воно, спокійне в тій хвилі, майже мармурове, видалося мені кращим, як коли-небудь іншим разом Одягнена була скромно, а притім елегантно й дуже відповідно до сьогоднішньої прогулки. Опершися трохи на спинку повозу, вона не звертала своїх очей від брата й гарної дівчини на козлах.
– Ви знов «загіпнотизовані», панно Маню?
– спитав я півголосом, перехиляючися до неї, вказуючи незамітним рухом за амазонкою на горі.
Вона похитала головою стурбовано.
– Мені це не шкодить, але він терпить.
– І вона з ним
Вона заперечила головою - і нараз простягнула до мене, мов благала о щось безсловно, руку, котру я задержав на хвилину в своїй
– Гадаєте, що ні?
– Так, - відповіла, і її очі мов повели мене до обеих сидячих на козлах.
Я зрозумів її. Я станув у повози на ноги й обернувсь на часок до свого молодого приятеля й гарноії амазонки.
Вона правила кіньми так завзято й певно! Ціла мов виточена постать її, як і лице, були так відпорно, майже деспотично нарисовані, неначеб у тій хвилі здавала перед найгострішим рітмейстром свої знання спорту. Він сидів коло неї так само мовчки й поважно, і здавалося, його ніколи не займала гірська околиця так інтенсивно, як саме під час цієї їзди. В тій хвилі, коли завважив мене за собою, поставив руку на віжки й обізвався:
– Ви губите брошку, панно Наталю; на це роблю я вас уже чи не третій раз уважною. Вона в вас отворена.
Вона перелякалася так сильно його слів, неначе схоплена на лихім учинку. Відтак, передаючи йому поводи, без опору замкнула брошку. Звертаючися потім профілем до мене, обізвалася:
– Я сиджу вже чи не більш як півгодини мовчки, правлю кіньми й не можу додуматись, як може хтось, хто зазнав раз цеї приємності панувати над такими звірятами або хоч би й подібними лиш як оці, затоплятись пізніше виключно в закони, студії і т. ін. сухий матеріал. Чому держали ви це в тайні, докторе, що любувалися колись також спортом?
– спитала і її очі промайнули з правдивим зацікавленням по його лиці.
– Я б ніколи не була цього по вас сподівалася. Ви такі спокійні.
– додала і вмовкла, між тим коли гаряча краска зацвіла на її лиці.
– Чому мав я саме про це споминати?
– відповів він з лагідним усміхом і, мов набравшися краски на лиці від неї, сам покраснів.
– Сам я на це замилування нічого не покладаю, хоч признаю, що люблю всякі спорти, хоч і не можу віддаватися їм. А тепер найменше. Брак часу не позволяє.
– Шкода, що виїжджаєш, Несторе, - вмішався я, - а то був би з панною Наталею хоч щодругої-третьої днини держав школу в правленні кіньми.
– І звертаючися до неї, я спитав: - Ви, мабуть, знаєте, що панна Маня й доктор виїжджають позавтра вже зовсім!
– Знаю!
«Знаю!» Як дивно було це висказано. Напівздержаним жалем, напівглумливо.
– В нас про це навіть горобці цвіркають. Ірка лиш про те одне говорить.
І коли вона це сказала, її очі промайнули, висліджуючи з захланністю, по його лиці. Однак воно в нього осталось спокійне.
– Але я потішала її, що доктор ще залишиться.
Оці слова її мали вплив, неначе електризуючий на нього.
– Чому мав би я залишитися?
– спитав він, стягуючи потрохи віжки до себе, щоб спинити коней до повільнішого бігу.
– Бо ми вас упросимо. Я перша прошу вас зробити нам приємність і залишитися довше ще. Він усміхнувся й похитав головою.
– Ні?
– спитала дівчина й схилилася, щоб заглянути йому в вічі.
– Ні. Ваші причини задержати мене тут довше не встоять проти тих, що наказують мені виїжджати.
– Чи ви цього певні?
– На цей раз цілком певний, - відповів, а відтак додав увічливо: - Ви сьогодні розсіяні, панно Наталю. Перше губили ви брошку, а тепер не бачите, що колесо брички туй-туй [86] захопить вашу сукню.
86
– Туй-туй - ось-ось.
– Хто б міг так завчасу сформулюватись у певний розумовий кодекс, як доктор Обринський!
– відповіла вона з вимушеним усміхом і шарпнула роздразнено сукню до себе під ноги.
– З часом ви переконаєтеся, що доктор Обринський щонайменше не бавився тими кодексами, про котрі згадуєте нині глумливо вже по раз другий, - відповів він.
Я поглянув на нього й відчув, що в тій хвилі він був сильно вражений. По її лиці перебігла, як недавно, краска, і вона не обзивалася більше. Я зайняв своє давнє місце, давши знак очима своїй дорогій дівчині, що не розумію тих обох там на козлах, і недовго по тім доїхали ми до означеного місця під ліс коло хати якогось побережника, де кінчалася колова дорога, [87] а треба було йти вже пішки. Тут осталися брички з фірманами, і всі прогулькозі, розділившися, кількома то знов поодиноко, пішли попри берег доволі сильного потоку, що становив саме дорогу до «Чортового млина» в ліс, щоб далеко в його глибині дослухатися шуму згаданого «млина».
87
– Колова дорога - возова дорога; дорога, до якій можна їхати колесами (коло - колесо).
Ліс був старий, і сосни його височенні й об'ємисті. Зелений, неначе плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з їх рамен, а тишина в тій святині була така глибока, що деякі з прогулькових, що зразу, ввійшовши в ліс, розмовляли живо й голосно, заходячи чимраз дальше в глибінь, чим раз, то поважніли. Нестор ішов перший сам і неначе мостив за собою дорогу. Виглядав нині дуже поважно. В своїх високих елегантних чоботях, що уможливляли йому й перехід водою, пригадував своєю стрункою, внаслідок короткозорості трохи вперед похиленою постаттю й золотим пенсне дослідників природи. За ним пішла панна Ірина Маріян, а коли віддалилися від нас остільки, що ми прочі, йдучи лісом, стратили їх на часок з очей, перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспішила сама одна за ними.