Через кладку
Шрифт:
Аристократ, - заблисло мені нараз через розум, і я поглянув на нього. Він звернувся до вікна, і я подивився на його профіль.
Спокійний, мов виточений, лиш кутик уст його здригнувся раз нервово.
– Переболиш, Несторе, і ще до дечого іншого доживеш, гарного.
– Авжеж, - сказав і відгорнув, як перше, мов в утомі, з чола волосся.
– Шість років любив я її, Богдане, як один день.
– Шмат часу.
– І працюючи, мав я її перед душею.
– Вона блудним світлом перейшла твою дорогу. Він здвигнув плечима.
– Я не думаю.
– Ти був тим, що стояв, мов дуб, на роздоріжжі, а вона на полях перед тобою гралася, розвиваючись психічно, сама собою.
– Я добре знав, що люблю, Богдане.
–
– спитав я.
– Листовне була б, може, не так болюче відмовила.
– Хотів. Але прогулка дала нам самоту, і я сказав, що бажав. Та я тепер написав до неї листа і відішлю, від'їжджаючи. З її відмовленням я відчуваю, що вступаю в іншу судьбу. Я мусив йому притакнути.
Він, піднявшись з свого місця, пішов до якогось бюрка, витягнув відти листок паперу й поставив мені на коліна. Сам, обернувшися до мене спиною, вихилився через вікно й глядів на захід сонця. Воно заходило над горою, на котрій пишалась одна-однісінька великанська смерека, зарисовуючися тепер гостро на жаріючім фоні небосхилу. Я читав:
«Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як і нині, писав, були білі. Чи відчували ви однак, що все те, що я черпав з своєї душі для вас, було так само біле? Так, дівчино. Біле було воно. Першим і посліднім святим почуванням моїм. Молитвою була моя любов до тебе, німою, дарма що любов'ю звалася. Як бачив я де білий цвіт, з тобою порівнював я його. Як кортіло зривати його, вагався, бо над тобою застановлявся. Хоч і виривалося іноді ім'я твоє дороге на мої вуста, в гурті других мужчин, я затискав їх, щоб не вимовляли вони його. Білою бачив я тебе й боявся, щоб з уст других ти не вийшла почорніла. О, дівчино! Квіте дорогий мій! Чи знаєш ти, як угинаюсь я під працею? Як горять мої щоки, як товпляться думки за чолом, щоб скоріше дійти до поставленої цілі? Як снував я свою життєву павутину? Відчувала ти коли над собою потугу «примусу», і що то значить «пожертвування своїх сил праці»? Запалі і силу почуття обов'язку? Все те мало уможливляти мені також і приступ до тебе й сказати: «Ось я готовий, я знав лиш працю. Я зрікався всеї краси й сонця, що блистить для молодіжі, уникав всього, що воліче за собою в жар життя. Я не поспішавсь і не спішусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов до вступу в святиню. Ти й суспільність, - вам обоїм хотів віддати свої сили, свої руки». Але одну ти вже відрубала, осталась мені лиш друга. Вчора, ось тут, за оцими дверима, я зачув по раз послідній твій голос. Я міг увійти, поглянути тобі сміливо в вічі, попрощатися назавше з тобою, - але не вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорсткої душі твоєї в мою грудь, заглибоке. Жалую лиш, що не пізнаєш ніколи, якого роду може бути мужеська тонкість у почуванні! Але колись, може, вгадаєш її, будеш мріяти про неї, як саме вона буде обминати тебе в житті, горда дівчино моя. Тоді згадаєш мене.
Д-р Н. Обринський».
Я прочитав.
– Що зробиш?
– Відішлю.
– Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажає його знадвору, - сказав я.
Він здвигнув плечима, помовчав кілька хвиль, а відтак, звертаючи на інше поле, неначе вже забагато про своє нутро звірявся мені, спитав:
– Чи Маня вже готова з пакуванням?
– Здається.
– То добре. Я піду ще до доктора Роттера, а потім у ліс.
Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в покій пані Міллер, вийшла проти мене Маня.
– Що казав?
– були перші її слова, і очі спинилися вижидаюче на моїх устах.
– Мало що, - відповів я й розказав, що знав.
– Не журіться, Маню. З сею задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, він упорається сам.
Поранок настав, і з ним час від’зду. На колійовім двірці [90] з'явились, крім від'їжджаючих, пані Міллер, доктор Роттер і панна Маріян з батьком. Сама мати її, що не опускала постелі, не прийшла, а попрощалась напередодні з обома. Наталя залишилась з нею, пересилаючи на прощання своєю молодою кузинкою для панни Обринської кілька прегарних білих рож.
90
– Колійовий двірець - залізничний вокзал.
Маня й Нестор виглядали блідо і, як розумів я їх, були б воліли, щоб їх не втягано багато в розмову. Коли пані Міллер розпочала по привіті розмову з добродієм Маріяном і доктором Роттером про погоду, переходячи многословно й на від'їзд п. Маріянів, що мав незабавки також наступати, - звернувся я до Мані. Вона перебирала мовчки між цвітами, мов хотіла з-поміж них одну найкращу вибрати.
– Ви їдете, панно Маню, - обізвався я.
– Чи довго залишусь я тут, не відвідавши вас хоч раз за той час, я не знаю.
Вона не відповіла, не підводячи й очей до мене, лиш перелітна краска по її лиці свідчила мені, що мої слова запали в її душу. Відтак взяла одну з квіток і, зблизившись нараз до мене, заткнула мені її в кляпу пальта.
– Так, - сказала й нараз її очі стрінулися з моїми. Скільки тепла й любові виявили вони мені, скільки ніжності! Я притиснув її руку до уст.
– Пишіть, і вашій матері поклоніться, - сказала півголосом і раптом, мов боялась, щоб в очі її не втиснулись сльози, відвернулася.
Я не відступав від неї. Адже ж лиш кілька хвиль мав я її коло себе, її, що любила мене щиро, глибоко. А все мовчала про це.
– Коли повертаєте в столицю?
– спитала ще півголосом якось несміливо.
– Думаю, може, аж за чотири тижні. Мати просить залишитися ще, і я подав уже о продовження відпустки.
– Це довго, - додала, і по її ніжнім лиці перебігла наново краска.
– Я це тут найгірше буду відчувати!
– сказав я й поглянув на свій годинник. У тій хвилі приступив до неї доктор Роттер. Він передав їй також цвіти. Але це були цвіти вершин скал. Препишні білі шарітки, що нагадували зорі. Передаючи їх, він сказав:
– Це наймиліший мені на світі цвіт. З виду скромний, з очима, що не бачили ніколи зла, сам тривкий і шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед свої сили. Він вершини любить. Вони свіжі, панно Маню. Я власною рукою для вас зірвав.
Тепер підняла вона очі, їх погляди стрінулись, як перед хвилею наші, і в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Відтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки.
І він пішов.
Десь здалека зачувся свист локомотива, і всі заворушились. Нестор здіймив капелюх і почав прощатися. Був дуже блідий, як полотно, і, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Він терпів.
– Будь здоров, Богдане, - сказав, звертаючись до мене здавленим голосом.
– А часом згадуй нас, - і стиснув руку.
– Шануйся!
– обізвався нараз десь з-за його і моїх плечей несподівано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собі йому руку. Коли Маня вже сідала, і всі, що залишились, кланялися й поздоровляли, пані Міллер і Ірина Маріян розплакалися.
Чи добачив Нестор сльози молодого дівчатка? Ледве.
З одною ногою на ступеню coupe? [91] він зняв капелюх і поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упосліднє, між тим коли очі його перелетіли по шпилях гір. Відтак закрив біле чоло й зник нам з очей.
91
– Купе (франц.).