Через кладку
Шрифт:
Кілька хвиль пізніше застогнав і зашумів потяг. З колієвого вікна жодне не вихилялося.
Ми, не промовивши одне до одного слова, відвернулися.
Ми вертали мовчки.
Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.
Оба були ми сильно зворушені.
Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.
По якімсь часі я обізвався.
– Нестор був до глибини зворушений.
– Він хорий фізично й морально, - почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.
– Фізично, може, але душевно певно, - відказав я.
– Фізично ще певніше.
– Ти оглядав його?
– Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!
– Таким був уже змалку. І змалку йшов одною рівною дорогою, поважно, і все вгору!
– Шкода! Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра.
– Сказавши це, замовк, мов замкнувся.
Я також умовк.
Через час він станув.
– Богдане, - сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.
– Чи ти женишся з Обринською?
– Хочу.
– Хочу?
– спитав він і скривив погірдливо уста.
– Значить, ти не освідчавсь їй ще?
– Противно.
– відповів я холодно.
– Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.
– А, хоч би лиш так?
– То тим ліпше було б для мене.
– Ти був би з нею женився?
– Без вагання.
– Помимо твоєї тяжкої хиби серця?
– Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества.
– На посліднє слово поставив він натиск.
– Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне.
– Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?
Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.
– Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.
– Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?
– О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?
– Тепер, може, нічого, - відповів він саркастично.
– Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку - більше «аристократки» по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?
– Ще не знаю.
– Ще не знаєш?
– Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, - відповів я сухо.
– Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?
– Роттер!!!
– спалахнув я.
– Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна «стояти».
– По-твоєму, що повинна вона робити?
– Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.
– Так ти думаєш?
– спитав я з легкою іронією.
– Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.
– Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?
– А хоч би. Чи в тім щось дивного?
– Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив, і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.
– Хочеш! Женись, - додав по хвилі, глипнувши на мене збоку.
– Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови? [92] твоїй матері.
92
– Синові - невістка.
– Не жалуй мені її, - відповів я йому спокійно й поглянув у вічі.
– Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.
Він зчудувався.
– Чи справді?
– Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.
Роттер споважнів.
– Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням, а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком.
Я здвигнув плечима.
(Пізній жовтень).
По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно.
Я йшов скоро.
Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, - і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів.
Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:
– Там найдете обоїх, - а сама відтягнулася скромно.
Я застукав.
Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м'ною показалася Маня.
– Богдане!