Через кладку
Шрифт:
– Ні, - відповів, не зміняючи ані на хвилину пози, а подаючи мені, не підводячи голови з-над паперів, поза себе руку.
– Що ж це має значити: не їдеш?
Аж тепер він підняв голову й поглянув на мене. Був це великий, поважний, надмірно блискучий погляд двох очей, що, здається, ніколи не видавалися мені такими гарними й переповненими психікою, як у тій хвилі. На щоках горіли червоні плями. Він обізвався:
– Сьогодні не їду, Богдане, аж завтра вечором. Сьогодні викінчую все обов'язкове; прочитаю, як стане часу, ще дещо, що постановив до від'їзду переробити, й поїду. Сідай, як маєш час.
– З тими словами схилив голову наново над письмами, з котрих вичитував дещо, робив нотатки й заглиблявся дальше. Однак ненадовго. За хвилину, мов на внутрішній наказ, підняв швидко
Я обіцяв, про що він просив, а відтак ще додав:
– Якби це від мене залежало, я б їх обох наярадше й сьогодні в свою хату забрав і, як свої цвіти, доглядав. Але сам знаєш, твоя сестра вагається вступити в мої давно ожидаючі кімнати, як вагалась колись переходити кладку, бо припадок зарядив, що й Богдан Олесь мав той сам замір.
– Запиши її, - відповів Нестор з теплом у голосі.
– Вона, очевидно, на дещо зосередилася, наважилась навіть своєю долею, отже, нехай і доведе до кінця те, що володіє її нутром і характером. Хто знає, чи не буде воно так і ліпше. Для тебе вона через те не зміниться. Вона - ні!
– Хто знає, Несторе, - докинув я, а відтак додав: - Ти не змінишся, Несторе, ти один!
Він спер голову на ліву руку, опускаючи її незамітно взад, і заслонив очі.
– Кажеш, Богдане, я не змінюся.
– Говорив так, усміхаючись, мов крізь сон, мов побачив нараз духовим зором картину в далекій будучині, а в ній і себе.
– Кажеш, я не змінюся ніколи? Пожди! Коли б лише мати те за собою, що мене ще до ординарної буденщини в'яже, рабом до часу держить, а тоді побачите, тоді, може, мене дехто й не пізнає. Але, тепер, - додав і усміхнувся болісно й махнув рукою.
– А оце, - сказав, не зміняючи дальше стурбованої пози, - оця подорож моя на полуднє, це також молох, що пожере мені шмат часу й становить свого роду бар'єр, котрий треба перескочити, чи як ти казав, Богдане, перше «кладку», котру Маня не хоче перейти? Я свою перейду.
– І замовк.
Я піднявсь з свого місця.
– Ти зайнятий, Несторе, і я піду. Отже, завтра вечором.
– Завтра вечором, - повторив він втомлено.
– А тепер іди до мами й Мані. Обі вони раді, що я їду. Але обі вони й сумні. Мені самому якось двояко на душі.
– І при цих словах один кутик його вуст здригнувся нервово.
– Це моя перша подорож у чужину!
– Лягай вчасно до супочинку.
– упімнув я, відходячи. Він усміхнувся, махнувши, як недавно, рукою.
– Завтра в вагоні, - відповів.
– Нинішня ніч належиться ще обов'язкам.
Другої днини я пішов о визначеній годині до Обринських. Нестора застав я одягненого чи не святочно, і він видався мені більше «панський», як звичайно. Сидів у кімнаті своєї матері, в її високім поручевім кріслі, мовчаливий і блідий. Був зворушений. Бачачи, що не міг говорити, я не чіпав його багато до бесіди, а оставляв більше самого. Відтак він проходжувався по кімнатах, з одної до другої, з руками, на спині заложеними, вертався до своєї, в котрій на його столі було майже чисто, займався тут деякими дрібницями і йшов знов до матері. Говорив стисненим голосом. Очевидно, прощався в душі заодно з старенькою матір'ю й сестрою. Виїжджав надовго. Маня, рівно братові зворушена, шукала неустанно заняття, щоб держатися в рівновазі. Але заразом була вдоволена! Укладала ше деякі речі в його чемодан, впевняла мене, що вправді будуть з матір'ю неприсутність його дуже відчувати, але нехай хоч там скріпляється. При тих її щирих і теплих словах у мені заворушилося болюче почуття жалю до неї. Всюди й завше той брат! Одначе поглянувши на нього, я засоромився! Я ж сам був так несказанно прив'язаний до оцього молодого чоловіка, як майже
Відтак наступила хвиля прощання.
Білоголова мати, вірна сестра і я. Група невелика. Коли був уже в дверях, сказав до сестри кілька слів, котрих я не зачув добре, а здається, були просьбою не тужити за ним надто, і ми вдвох від'їхали.
Дворець був ясно освітлений.
Всідаючи в потяг, просив мене повернутися по його від'їзді ше на хвильку-дві до сестри й матері - «бодай по кімнаті перейтися». Відтак, стиснувши мені руку, не вихилявся з вікна більше до мене. В кілька хвиль по тім погнав потяг з жаріючими очима, зникши вмить з очей, мов у безвісті відніс його.
(Далеко пізніше).
Нескоро наспіли від Нестора вісті, а коли наспіли, були вдоволяючі. Говорили про скріплення й поліпшення стану, ліпший вигляд і т. ін. Дальше слідували ще й описи природи околиці, де перебував, окружения й товариства, в котрих обертався; а хоч і які короткі були ті його описи, знавцеві вони зраджували наскрізь поетичну вдачу. Я спімнув про те одного разу сестрі його. Вона признала слушність.
– Так, - сказала вона, - мій брат лірик, не написавши, як сам не раз говорив, ні одного вірша в своїм житті. Однак хто його добре знає, той і зрозуміє, що тягар буденщини, тяжкі фахові студії і всякого роду обов'язки, що набрав на свої молоді плечі, не давали йому досі ще настільки часу, щоб міг свобідно віддати й тому елементові данину, що добувався з його душі й просив і для себе одробину посвячення. Зрештою, він лиш ще до берега допливає, - додала, усміхаючися.
– А як допливе, зачнеться аж тоді його властива діяльність.
(Знов далеко пізніше).
Тяжка зима оця ніяк не хоче уступати, хоч повинні б сніги дедалі забуватися.
Правда, гіацинти, орхідеї й інші цвіти цвітуть уже й на виставах пишаються, приманюють, мов напрошуються в кімнати. Сам я від часу до часу заношу їх до Мані, любуюсь її радістю на вид так пахучих весняних привітів. Лиш від Нестора, що потонув десь сам на полудні, доходять чимраз рідші вісті. Крім того, й невеселі вони. Хоч і як, здавалося, зразу поліпшився його стан, тепер однак він чим дальше погіршується. Одначе він терпеливий і жде. З листів його ні одне слово жалю про своє терпіння й поганий стан не говорило, хіба що тут і там споминає, що «багато роздумує він над своєю минувшиною, теперішністю й будучиною».
Чи передчував небезпеку яку?
Ніхто не знав. Листи його короткі, були без докорів на людей, окруження і все, що було й могло викликати щось подібне. Був сильний і в терпінні фізичнім, а дописами своїми піддержував у родини надію й добрий настрій. Так довгий час, поки одного дня не змінилося все. На просьбу Мані, я звернувся до лікаря закладу, де перебував він, о докладні інформації про його правдивий стан. Відповідь наспіла. Вона нам заявила в небагатьох словах, що для Нестора Обринського виходу нема. Він мусив гинути. Запізно звернувся він о поміч для свого хорого тіла. Забагато праці передвигали молоді сили.
Вість та звалила матір і сестру. Мов громом вдарила. Нестор мусив гинути!! Чи можливо? Не вірили. І мені припадала гірка задача освідомлювати їх на тій смутній точці. Маня ридала розпачливо по закутках, давлячися в присутності матері сльозами, а старушка, не говорячи про те більше майже ніколи - подалася раптом, мов заздалегідь бажала зрівнятися з землею.
І настала весна.
Легко, незамітно позеленяючи землю. Тут прибрала деревину в глибшу зелень, там ще ніжно, мов окинула її ледве замітним серпанком. По садах попристроювалися бози й інші деревинки в дрібні тверді пупінки. Повисувалися з землі, розвиваючися в подовгуваті трубки, листки й улюблені Нестора цвіти весни, - конвалії. Вже ось-ось на розцвіті, коли саме наспіла від лікаря телеграма - забрати хорого додому, бо дні його обчислені, і він погасає.