Через кладку
Шрифт:
На вулиці за хвірткою зустрівся я з Манею, котра, не знаючи про мої відвідини брата, поспішала на часок до пані Маріян.
Ми заговорили про Нестора. Вона була, як бачив я з цілої її істоти, ущасливлена його від'їздом на полуднє, де мусив остаточно відпочити й вилікуватись. Я, поділяючи її погляди, був рівно їй вдоволений оборотом цілої справи.
– В противнім раз!, - говорила, - був би через свій упір і господь знає які постановлення змарнувався. Якийсь час ішли ми мовчки.
– Ось, Маню, гляньте, що за сніг сиплеться, - закинув я.
– Не дурно й Нретор задивлявся з замилуванням на нього.
Вона всміхнулася, йшла скорим кроком обіч мене, з лицем, від свіжого воздуху оживленим, і шапочка й костюм її по недовгім часі майже побіліли від сніжин. Ми йшли в околицю мого помешкання, бо так провадила дорога до пані Маріян, і я йшов з нею, відпроваджуючи її. І врешті прийшлося нам попри моє помешкання минати По недовгім ході показався мій дім. Він був гарний Лежав у городі, обведений стрункою залізною огородою, на невисокім підмурку. Перед роком, пополовині з матір'ю, ми купили його.
– Це наш дім, - сказав я й глянув збоку на неї. Вона йшла коло мене, рівна, задумана, і на мої слова змінила легко краску лиця. Одначе не відповіла.
– З лівої сторони від веранди, як бачите, з сходами, - поясняв я, - подібно, як колишнє ваше мешкання, там покої моєї матері, а коли не помиляюсь, вона й сидить при вікні.
– Так, - відповіла вона поважно, поглядаючи крадькома поспішно на вказане вікно.
– З профілю я пізнаю її, вона ще завше гарна женщина. Чим займається цілими днями?
– додала.
– О, вона пильна ще й тепер, - пояснив я.
– Одначе від якогось часу міняється в неї настрій, і господь знає, чому це приписувати. Поводиться, мов сама з себе невдоволена. Зрештою, все зайнята. Одним лиш сумерком, як от саме в оцій порі, припочиває, т. є. до неї заходять знайомі. Одні на тарока, другі з ручними роботами, а найчастіше її товариство - Дора.
– А ви?
– спитала нараз якось поспішно дівчина й окинула мене несміливим поглядом.
– О, щодо мене, то я в тій порі майже ніколи до її салону не заходжу. Я люблю спокій, і все те, що там переливається, мене не цікавить. Це відмінний світ від мого.
Вона не обзивалася. Правдоподібно відгадала, що не раз і про дівчину з тихої вулиці падали з зібраних там уст деякі слова, між іншим і про те, як мужчина на гарнім становиську і з маєтком не покидає вчительки музики, а противно, вижидає терпеливо тієї хвилини, в котрій зможе ввести її між гарні й украшені мури своєї хати.
– А направо, Маню, - тягнув я далі, - бачите за вікнами цвіти? Це, можна сказати, найкращі мої покої Вони тепер звуться покої «цвітів», як у «лісничівці», і бережуть від трьох місяців прегарний рояль. Ось уже й освітлено їх. Я так люблю.
Люблю, щоб по всім мешканню було ясно. Тоді накручую я свій старосвітський годинник; пригадуєте собі його? Він у кімнаті мого батька висів Він починає грати чудернацькі якісь, чудові, ніжні, мов мрії, мелодії, і я поринаю в них.
– Ледве що вимовив я посліднє речення, коли нараз над'їхали якісь сани, й у них сидів, як пізнали ми враз, доктор Роттер Він так само пізнав нас і казав візникові станути. Висів з саней і поспішив до нас. Був нашою стрічею незвичайно врадуваний.
– Ось щасливий випадок, - сказав.
– Тепер уже зможу сказати пані Міллер, що бачив вас, пані, своїми очима. А то хоч і приїздив сюди, не мав ніколи настільки часу, щоб відвідати вас особисто.
Він говорив і не спускав з неї очей, між тим коли вона, відчуваючи його гарячий погляд на собі, мінила краску.
– А ти, Богдане?
– звернувся до мене, і з інтонації його голосу я відгадав, що хоче він від мене дізнатися.
– Я все однаковий, - відповів я холодно.
– Не приїдеш літом знов у гори? Я скривив уста.
– В гори - ні. Скоріше поїдемо на море. Зрештою, побачимо ще. (І тут оповів я йому наборзі про Нестора та його подорож). Він не відповів нічого, лиш похитав головою. Відтак попрощавшись з нами (причім, як мені здавалося, держав руку дівчини надто довго), вернув до саней і поїхав. Ми пішли дальше, не сказавши ні слова.
– Доктор Роттер був захоплений вашим видом, - перервав я мовчанку.
Вона зігнорувала мої слова й відповіла спокійно:
– Ви станули на тім, пане Олесь, що любите, як кімнати ваші всі освітлені, а тоді накручуєте свій старосвітський годинник, щоб вам грав, і самі потопаєте в мрії. Чи так?
Я окинув її вигребущим поглядом. Чи справді займало її моє оповідання про мої кімнати в тій хвилі більше, чим стріча з її поважним поклонником? Хто б їх всіх не знав, які вони бувають, хто б їх усіх не знав! Однак вона, неначе вгадавши мої гадки, звернула свої молоді очі ожидаюче на мене. А не діждавшись від мене зараз відповіді, не питала більше. В кілька хвиль пізніше, як доходили ми до помешкання її приятелів, вона сказала:
– Я вже у цілі, пане Олесь.
Ми подали собі руки; вона постояла ще хвилинку, мов ожидала, що я ще скажу що, а відтак пішла. Залізна хвіртка зачинилася голосно за нею в замок. А я вернув сам.
На мене ждали гарно уряджені, дорогими килимами виробу домашнього оздоблені, освітлені кімнати, моя горда деспотка мати, не замешкувані «покої цвітів», замкнений рояль, - і самота. Я був невдоволений. І тому всьому був винен (я відчув) Роттер - і вона. Чого мала мішатись від його поглядів? Прецінь, ех, Богдане! Я накрутив старосвітський свій годинник на стіні, кинувсь, як дуб довгий, на отоману і, знеохочений до глибини душі, чогось вижидав.
Надворі падав сніг чимраз більший, а я все думав. Думав про неї.
(Пізніше).
В день, у котрім вечором мав Нестор від'їздити, я зайшов до нього. Думав застати його зайнятим пакуванням своїх писань, наукових книг і т. ін., про котрі споминав, що візьме їх з собою, однак яке велике було моє зчудування, коли побачив я його, як звичайно, похиленого коло столу.
– Несторе! Ти не ладишся в дорогу? Перед тобою не більше як 1 година часу до від'їзду потягу!