Через кладку
Шрифт:
– Їхати, Богдане!
– відповіла вона твердо, з своєю звичайною інтонацією, наче отверезилась нараз моїм запитанням з якогось мрійного настрою.
– їхати.
Я не смів їй більше опонувати. [101] Нині вона видалась мені незвичайною. Я згадав її старість і не хотів її денервувати. Вона поводилась, справді, начеб у її душі відбувався «судний день». А коли вже відбувався, то нехай скінчиться. Вона вже від давнішого часу не була та сама, що перше. А «судного дня» я не мав права здержувати в ній.
101
–
І не минуло багато часу, як ми поїхали.
Небагато було тих сходів, по котрих випроводив я свою матір. Небагато й тих хвилин, котрі привели до того, що я міг провадити її по них. А коли по дзвоненню й коротйій хвилині ожидания відчинились двері, і нас прохано ввійти досередини, я поглянув на неї, - і майже не пізнав її. З лиця була вона бліда, а вираз її очей, тих звичайно спокійно-холодних, обсервуючих очей, аж перелякав мене. Була до найбільшої ступені зворушена і, як угадав я, по раз перший у житті в клопоті за виразом того, що привело її сюди, що заповняло її душу. І справді. Великими, з зворушення аж почорнілими очима дивилась німо на двері, що мали туй-туй відчинитися й указати тих, до котрих по майже чотирнадцятьох роках затаюваного гніву й упередження ввійшла наново.
Врешті ввійшли.
Стара, змінена, похилена мати з донькою. Обі в чорнім. О, це вже не давні Обринські! А якісь чужі й мов вище поставлені!
– Обринська!
– зойкнула моя мати й простягнула до Орбинської обійми.
– Прийміть мене без жалю в серці, я шукаю у вас помирення!
Без слова притиснула білоголова аристократка мою матір до себе, і сильний потрясаючий плач охопив обох женщин. Так кілька тяжких хвилин. Але мати, з природи твердіша й сильніша, схаменулася скоріше і, успокоюючи пригноблену старушку, говорила:
– Перед вами я провинилась. Перед вами найбільше. Простіть.
– І промовляючи це, вона раз по раз цілувала колишню приятельку в рамена і в чоло, а накінець додала: - Ви нещасливі. Ви осиротіли! Але не цілком, бо господь добрий. Коли відбирає що одною рукою, другою винагороджує чим іншим. Ось мій син, товаришко!
– сказала й указала на мене.
– Одніський син мій, котрим жила й живу я. Візьміть йото собі на місце вашого дорогого помершого. Візьміть за сина, й нехай вас господь хоч ним потішає.
– А до дівчини звертаючись, що, мов окаменіла, з місця не рухалася, а лиш була біла, як полотно, сказала: - Візьміть того Богдана, що давно вже ваш, з рук самої матері його, і будуйте вдвох новий храм. Я благословляю вас. Більше не годна я вчинити; хіба що він, - і вказала знов на мене, - доповнить, чого я не сказала.
– Відтак, звертаючись наново до дівчини, додала: - Свого часу впевняв мене Богдан, що віддячиться сам вам за ваш шляхетний учинок для його матері. Чи сповнив слово? Сплатив довг?
– Тисячу разів!
– обізвалась тут дівчина стисненим голосом, усміхаючись гірко. На спогад тої «сплати» станув дорогий померший перед її очима й викликав у неї сльози.
Я приступив до неї.
– Ми стоїмо чисті проти себе, мамо, - сказав я, звертаючи голову за матір'ю.
– Чи не так, панно Маню?
Вона не відповіла.
Одначе я її і без відповіді зрозумів. Притягаючи її лагідно до своїх зворушених грудей, я сказав:
– Кладка вже за нами.
– Назавше, Богдане!
– відповіла глибоко зворушена дівчина й усміхнулась уперше від часу смерті брата до мене.
– Слава богу!
– Нехай вас бог благословить!
– обізвалась близько нас нараз і старушка аристократка.
– Нехай хоч вас благословить.
–
– Був шляхетний і благословенний самим господом, бо навить і смерть його, хоча передчасна, викликала попри страшне зло ще й добро.
Я поглянув на матір.
Її слова я добре зрозумів, як у тій хвилі й її душу. Смерть нещасного товариша, котра уявлялась їй чомусь виключно чи не конечним наслідком його колишнього рятування її маєтку з полум'я, викликала в ній чудні уяви, гризоту совісті й переворот, що спонукав її до кроку, котрого до кінця життя свого не пожалкувала, а якого не був би ніхто по її затверділій душі сподівався, а найменше - її власний син. Слова доктора Роттера, висказані про неї по від'їзді Мані й Нестора з гір, сповнилися.
Вона сама до свойх дітей вернулася.
Відтак, підводячись з задоволеним, успокоєним лицем, якого не бачив я давно в неї, з свого місця кивнула до мене:
– Зрозумів ти тепер мою «справу», сину?
– спитала, усміхаючись.
– Зрозумів, чому мусила конче й особа Богдана Олеся «фігурувати» в справі з Обринськими?
Я не відповів.
Був так зворушений несподіваним оборотом цілої справи, як і зміною, що зайшла з матір'ю, що не був у силі їй в тій хвилі словами відповісти, а ще менше подякувати. Це лишив на пізніше, і вона, зрозумівши мене, з тим погодилася. Однак вона все ж не мала супокою. Кивнула за хвилину на мене вдруге й сказала:
– Мій «інтерес» закінчився, сину, і, як бачиш, я успокоена. За хвилину-дві я від'їду. Ти, як хочеш ще дальше «фігурувати», - тут усміхнулась, - то запишися. Щодо мене, то я їду. Почування сильні, веселі чи смутні, також томлять силу. Я стара, а від часу пожежі й хороби стратила енергію й томлюсь. Я попрощаюсь.
Одначе Обринські її не пустили. Ні старенька мати, що на недовгий цей часок мов віджила, не позволила так скоро віддалитись, ні наречена її сина. А коли годину пізніше, нім розпрощались ми всі, я зайшов на хвилину за Манею в сусідню кімнату, - ніяк не міг здержатись, щоб не пригорнути її вдруге до себе. Обоє були ми дуже поважні й зворушені.
– Чи ти того вповні свідома, що стаєш невідклично власністю «мужика», зозулько? Обі матері нас уже поблагословили!
Вона закинула мовчки обі руки на мою шию й на хвилину опустила голову, мов спочила на моїй груді.
– Тепер ти мій світ, Богдане, і його я не покину!
– прошептала дрижачими вустами, - будь мені ним свідомо.
– Буду, Маню!.. Ти ж моя. Моя біла мрія! І по довгім часі, як колись у лісі, наші вуста знов з'єдналися.
З початком зими, того самого року, як сніг уже на добре став падати, ми побралися. Було враджено між мною й обома матерями, що просто з церкви я заберу свою жінку в свою хату. Так, це я й моя мати на те пристали, а вона також не опиралася. На весілля прибула й Оксана, щоб опісля забрати матір назавше вже до себе.
Я свою жінку, ту дорогу свою дівчину, вніс буквально на руках у свою хату. Неначе нині стоїть мені той святочний білий вечір перед душею. Такий був він погідний та ясний. Тут і там доносились дзвінки саней до нас. Хотілося сміятись і плакати серед першого того снігу, - впевняла Маня. Багато його впало, і він уложився всюди пушком, як ми вертали з церкви. Без проводу гостей, самі одні, несені, мов вітром, дорогими кіньми. І я її вніс до хати. Тиху, поважну, білу мрію свою - поставив у кімнату. Ясно освітлені були вони в мене й пишно прибрані. Цвітів, найулюбленіших її, повно.