Через кладку
Шрифт:
– І що ж?
– спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришеві з зацікавленням. З тої сторони, щоб вірив в «омени» («ознаки»), я не знав його. Він був тверезий, мудрий і ані містицизмові, ані іншим подібним рухам недоступний; а тепер, мов молода дівчина або старуха, маячив про «ознаки».
– І справді, - тягнув він з повагою дальше.
– Я не помилився, що з того часу павук для мене віщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кілька, коли покликав мене до себе «настоятель» і обтяжив новою працею, що кинула мною, мов м'ячем, щонайменше на два місяці позаду.
– Припадок, Несторе.
– закинув я, усміхаючись.
– Припадок, - відповів він з огірченням, - але в кожнім рази проклятий, з фатальними консеквенціями. [99]
– І ти прийняв наложену на тебе «задачу»? Він потакнув мовчки головою.
– Несторе!
– кликнув я з явним гнівом.
– Завтра піду я до твого шефа й представлю йому твій фізичний стан відповідно до своїх «мужицьких» поглядів.
– Не посмій!
– обізвався він з раптовим обуренням і, піднявшись, опинився близько передо мною.
99
– Фатальна консеквенція - тяжкий наслідок.
– О, ви, аристократи!
– сказав я з неописаною їдкістю в голосі.
– Чи в тім лежить ваш героїзм, ваша вищість і шляхетство, щоб згинатися перед формальністю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли не скинеш вкоротці з себе вложеного на тебе свіжого обов'язку. Ти хорий!
– Я хорий, - відповів він з ледяним супокоєм, - а ти, Богдане, мужик. Чи так розумієш обов'язок, колегіальність, честь і сумлінність? Думаєш, я один угинаюся в ярмі? йди! Поглянь вечором, який плік [100] актів бере додому той «настоятель», скільки беруть мої товариші бюро, а побачиш, чи я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там і інші хорі. А що я хорий, - додав, - не їх вина. Місяців два тому дораджував мій той «настоятель», щоб відпочив я, перервав студії і працю. Але я сам знай, Богдане, сам відложив це. Не хотів того.
100
– Плік - кипа, велика кількість.
– Ти божевільний!
– не міг я здержатися, щоб не висказати йому в лице свою гарячу гадку.
– Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши з «спочинку», застати вдвоє стільки на столі, а до того й що інше: власні студії. Так. Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, - додав, усміхаючись гірко, - я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу. Але як підемо оба в глибінь, то я чую, що слушність стає по моїй стороні.
– По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти й жертвою. Він здвигнув плечима - і вказав на груди.
– Тут щось є, Богдане, що не позволяє мені інакше поступати. Сліди моі, - додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очі, - сліди оставлю за собою чисті. Інакше я не вмію.
«Це твоя трагедія», хотів я відповісти. Але, надумавшись, змовчав.
– А тепер послухай, - обізвався я до нього.
– Я прийшов пригадати тобі сповнити свою обіцянку. Себто отверезити тебе упімненням, щоб ішов ти до лікаря. Ходім завтра вдвох. Сам ти цього не вдієш. Я бачу, ти підляг науці, студіям і урядовій праці душею й тілом. Ти не підеш.
– Ти ласкав, Богдане.
– сказав він з повагою.
– Але не журіться стільки мною. Я був уже в лікаря, Богдане, був сам. Я видивився на нього, зчудований.
– Справді?
– спитав я й відітхнув, мов у цій хвилі зсунувся з моїх грудей тягар.
– Справді. Був сьогодні сполудня.
– Ну, і?
– вимовили мої уста.
– Нічого, - відповів він, схиляючи голову вбік дитячим своїм якимось звичаєм і уникаючи мого погляду.
– Зразу лікар лаяв, чому я так занедбався, не зайшов скоріше до нього, а коли я розповив про всю працю свою й заняття взагалі, він вмовкав чимраз більше, чудувався, підсуваючи брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскоріше на полуднє.
Я відітхнув удруге.
– Коли виїжджаєш?
– було моє перше слово.
– Не знаю ще напевно, але він казав, що вже завтра не смію йти до бюро. Поїду через двадцять день.
– Чому то?
– кликнув я з докором.
– Чому відкладати виїзд?
– Бо хочу, щоб слід за мною остався білий!
– відповів він, впадаючи нараз цими словами в сильний кашель.
– Що ж це ти виправляєш, Несторе?
– почав я нетерпеливитись. Він віднісся до моїх слів байдужо.
– Я надовше їду, Богдане, отже, хочу всю на мене наложену працю викінчити до посліднього. Недобре так?
– спитав і поглянув своїми гарними очима на мене щиро.
– Добре, хлопче, - відповів я.
– Ти все добре робив, лиш для себе не був ти ніколи добрим.
– Ти буденно говориш, Богдане.
– Вже ж, Несторе. Я навчився законів життя, і вони наказують так говорити. Треба мати сталеве серце й такі ж кості, щоб у житті держатися. Хоч і який я «мужик», Несторе, але плями крові маю я також з того в серці. Тебе хотів би я від них охоронити.
Він махнув рукою.
– Я все виходив і виходжу з того становища, що лиш наше я освячує нашу працю. Будь вона буденна, ідеальна, патріотична чи яка там інша. Наша праця олицетворяє нас - одиницю, громаду, всю нашу народність. Моя праця це - я. Скінчу, запакую книги, потрібні мені до закінчення студій, і тоді поїду. А ви, що лишаєтесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане, що за пишний сніг!
– додав, приступаючи близько до вікна.
– Пожди, нехай надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце їду.
Він відвернувся знов від мене, дивився хвилину, притиснувши чоло до шиби, а за часок спустив штору.
– Так.
Відтак, неначе хотівши мене позбутися, щоб я не мішав йому в праці, засів до столу, спер голову на руки й спитав:
– Ти бачився вже з Манею?
– Але інтонація його голосу й сумний погляд, яким сказав слова, говорили: «Чи довго будеш мене мучити?»
– Ні.
– Я попрошу її сюди.
– Ні. Нині я виключно до тебе і вже йду. Розуміється, ще зайду до тебе, хоч би й на те, щоб тобі перебивати працю.
Він усміхнувся так сумно, поглянувши мені повно в вічі, що якийсь раптовий жаль стиснув мені серце. Відтак піднявся з спокоєм і повагою; був блідий.
Я попрощався.
Ані слово не перейшло більше з його вуст. Лиш коли погляд його стрінувся з моїм, я завважив, що він був вогкий. Коло дверей я на хвилинку задержався - спитав:
– Прощальні візити будеш робити? Він обернув лице за мною.
– Що? Ні.
Я вийшов. У душі виніс я жаль. Той наскрізь поважний чоловік посмутнів. Був для всіх добрий, щирий, ніжний; робив, працював, оскільки його молодість позволяла, а собі не міг помогти. Терпів і мовчав. Аж врешті - посумнів.