Через кладку
Шрифт:
Я відчув, що він вступив у другу судьбу. В ту, де особисті бажання вмовкають, а бажання ближніх стають на їх місце.
Однак чи справді я не помилявся?
Чай пили ми в кімнаті матері, що пригадувала своєю білою головою й спокійною лагідністю якусь постать з біблії. Скільки доброти й любові било з її істоти. Скільки розуміння людського горя, вад, а однак скільки терпеливості в осуді й готовості прощати! Я був захоплений, і моя душа почула себе обіч неї мов в іншім світі - чулась свобідна й без нагніту. Про те, що я з її донькою належали до себе, вона знала. Однак жодним словом не впливала на доньку підчинятись моїй просьбі - не відкладати вінчання.
Чи боялась, як і донька її, моєї матері?
Я не знав.
Допитувалася тепло про стан її здоров'я, говорила про давні літа, і як усе бувало, коли її муж ще жив і т. ін. Одначе злоби або жалю до матері я не відчував у неї. Маня вешталася нечутко коло столу з чаєм, закидаючи тут і там в мою розмову з матір'ю і братом свої замітки. Раз, коли в бесіді Нестор закашляв сильно, обі женщиіни замовкли, мов діткнені якоюсь погрозою. Зараз услід за тим сіла Маня незамітно обік мене, неначе шукала в мене помочі. Одначе як мало міг я їй на ділі помогти! Я міг її лиш потішити. І справді. Хлопець був молодий, відпорної сили, і лиш невіра в те, що він підпадав недузі, і тягар надмірної розумової праці віддаляли його від видужання.
– Чому не йдеш між «патріотів», щоб хоч там, у розмові з ними, від праці відітхнути?
– спитав я його між іншим. Він здвигнув плечима.
– Ні. Я чуюсь від них віддалений. Що вони мені скажуть або дадуть нове? Ледве що. Я маю почуття, що моя особиста культура відмінна від їхньої. До того роблять вони скоки вперед, між тим, на мою думку, не треба, йдучи до культури, нічого пропускати. Тому нехай кожне в свій спосіб працює, а вкінці, при обрахунку нашої праці, побачить кожний свою суму на собі й поза собою. Чи я вже такий старий, щоб, не закінчивши одного, бравсь за друге?
– додав, усміхаючись.
–
Лиш трохи. трохи. дайте мені ще спокою й вільної волі. Трохи, трохи, а там...
– і вмовк. Вслід за тим, підіймаючись з свого місця, простиг свої руки, поставив їх рівною лінією на мої рамена і, усміхаючись весело, додав: - Лишім подібні дебати в кімнаті моєї матері. Я так люблю в неї випочивати, слухати, як її старосвітський годинник тикає, неначе сторожить над нами, чи не марнуємо ми свого часу. Люблю, як її святі по стінах придивляються нам, коли вона сама між ними всіма мені найліпше подобається, для мене найсвятіша; а ти поважних дебатів хочеш, Богдане! Скажи, властиво, - додав, звертаючи нараз на інше, і, як стояв переді мною, потермосив мною з щирістю й жартівливістю дитини, - коли ви раз поберетесь? Маня якось на тій точці неясна, а мама до тієї справи не мішається. Не так, мамо?
– спитав і звернув голову, всміхаючись щиро до матері.
Я зчудувався. Відколи ми з собою товаришували, це було по раз перший, що він про те явно заговорив, - а тепер навіть зачепив і матір. Що з ним зайшло? Я вказав мовчки на Маню, що аж під саме чоло почервоніла. В тій хвилі мати, мов справді не хотівши мішатись у нашу розмову про цю справу, піднялася з свого місця й, забираючи трохи посудини з столу, вийшла з кімнати. Бути може, їй стала хвиля розлуки з донькою перед душею або, може, пригадавсь упір з сторони моєї матері, і вона усунулась, залишаючи нас самих довести справу до кінця
– Маня на тій точці неясна, - повторив молодий чоловік весело, - а ти годишся, як бачу я, з усім.
– Що ж, тяжко й змагатися мужикові з аристократкою, - обізвавсь я.
– Він вдовольняється тим, що вона йому вірна. Він жде, бо знає, що раз прецінь настане та хвилина, коли вона сама скаже прямо й щиро: «Тепер я вже можу йти з мужиком, коли б і не захотів він, Вже я впоралась з своїми «умовами» і всіма консеквенціями неподатливого свого «елементу».
– Коли так, то я бачу, що мені припадає задача прийти вам на поміч, щоб павутина між вами пірвалася і ви остаточно дібралися до цілі.
Він говорив це весело, жартом, не зміняючи своєї позиція передо мною, а Маня розсміялась вимушено.
– Що, не вільно, може?
– спитав брат, що, очевидно, набрав у кімнаті матері незвичайного якогось гумору й розговорився проти звичаю.
– Я б не такий був податливий, як Богдан, але, це, - додав, поважніючи, - правда, також любов. Але ось послухайте, - докинув, ніби зацитькуючи щось насилу в собі.
– По-моєму, поберіться навесні. Це найкращий час. Поберіться навесні, як усе зачне розцвітатися. Буде боз, будуть уже конвалії, будуть уже лілеї виганяти білі стрункі пупчики вгору, а зелений дикий виноград коло мого вікна розлізеться лабатим листям по стіні, і стане зазирати до моєї кімнати. Не гарно так? Згода, Маню?
– спитав вкінці.
А я глядів і чудувався йому. Він був чудний нині, і ніби виступав, прокидавсь нараз в іншого.
– Могла б бути й згода, Несторе, чому ні? Але я все-таки кажу, лиш «могла б».
– Ого, Маня ще з чимось не впоралась у душі або, може, в практичнім житті, коли так говорить, - обізвавсь він.
– Але дарма, Маню, до того часу, може, вже й я з якоюсь частю своєї праці упораюсь. Так бодай я собі вже обчислив у душі, і так воно й мусить бути. А ти, Богдане?
Я похитав головою.
– Ні, хлопче. З моєї сторони я кажу, що не згода. Я хочу твою сестру забрати скоріше.
На мої слова опустив він руки, а Маня стала, мов укопана.
– Скоріше?
– спитав Нестор і на тих словах споважнів.
– Скоріше, бо вже за два місяці хотів би я аристократку в своїй хаті мати. Думаєш, хлопче, я згоджусь вижидати в своїй хаті весни без неї? Ніколи! І зима гарна, Несторе, - тягнув я далі.
– І вона має свій чар і свою поезію. І коли ми вже на те зійшли, то я скажу тобі, що я ціле літо носився з думкою забрати твою сестру пізньою осінню й перший сніг стрінути в її й твоїм товаристві. Коли б не те, що ти сам так гарно цього пишного вечора доторкнувся цеї справи, твоя сестра, моя постійна противниця, була б довідалася, що в городника О. вже замовлені віднедавна деякі гарні цвіти, щоб на її вступі в мою хату розцвілись. Тепер питаю я. Згода?
– Ні, Богдане, ще ні, це заскоро, - відповів молодий чоловік, заклопотаний щиро, між тим коли Маня, задивившися з зчудування на мене, не обзивалась ні одним словом.
Небагатьма кроками я приступив до дівчини.
– Що ж, Маню, ви зчудовані?
– спитав я, усміхаючись і обіймаючи її легко правою рукою за стан. Я ж вам казав, що довго ждати я не буду, і як прийде час, я ставлюсь у вас i заберу, що моє.
З тими словами я притягнув її лагідно, не зважаючи на присутність брата, під звисаючу лампу, взяв її голівку між свої долоні й повернув до світла, щоб заглянути добре в її очі. Вони були спущені, і з-під вій блиснули сльози.