Через кладку
Шрифт:
Лице панни Наталі покрилося гарячою краскою.
– Справді?
– опитала, й її гарні зеленаві очі замиготіли в тій хвилі потаєною злобою.
– Зрештою, запишім це нецікаве справоздання, котре виявляє твоя шістнадцятилітня розпалена. голова, - додала й відвернулася.
– Отже, підемо в іншу сторону, пане Олесь?
– спитала й приступила до Мані.
– Мені здається, що було б ліпше вертати назад, - обізвався нараз Нестор і приблизився до нас. Він був дуже спокійний на вид, хоч легка блідість його лиця зраджувала тим, що його ліпше знали, що він був у душі діткнений і лиш панував так над собою.
– Ви самі втомилися більше, чим признаєте, хоч я переконаний, що ви це заперечите, як заперечували вже і в лісі, коли я просив вас відпочити, бо я бачив по вашім лиці й по вашій ході, що ви добре втомилися.
– Я втомилася, пане доктор, це правда. Чого мала б я це заперечувати?
– відказала вона.
– Але, мабуть, і ви не укінчений спортсмен, бо я також завважала, що ви неабияк томилися, шукаючи для мене якогось там гриба на дереві. Але мимо того я б ще завше могла свої сили звірити з вашими. Не хотіли б ви цього, пане докторе? Це нам обом не пошкодить?
– спитала й окинула його цікаво поглядом.
– Чи мусить це нині бути?
– спитав він поважно й поглянув на неї вигребущим поглядом.
– А коли ж думаєте? Самі собі скажете, що нині найкраща нагода. Ми, здається, посередині лісу. Година може бути п'ята. Як підемо ще глибше іншою стороною скорим кроком, то точно о шостій будемо знов тут, згода?
– спитала й з тими словами оглянулася, мов надумуючися, куди б пуститися наново в ліс.
– Ні, панно Наталю, нині не підемо більше. Вона, тими словами вражена, мов електричним ударом, обернулася живо за ним.
– Ні?
– Ні, моя пані. Край вашої сукні, як і ваші, як бачу, замочені черевики свідчать, що на нині для вас ходу доволі. Вона змішалася й схилилася.
– Чи справді моя сукня замочилася?
– Справді, Талю, справді, - потвердила Ірина, - і то тоді, як ти хотіла зірвати орхідеї над водою й передати їх докторові.
– І опустила їх, побачивши, що загналася в захваті за ними аж по кістки в воду, - докінчила дівчина роздразнено.
– Значить, сьогодні ми не попробуємо своїх сил. Доктор надто над усім застановляється, а, може, і шкодує тих своїх сил на нині. А мені нараз страх як закортіло цю спробу перевести нині.
Ледве що вимовила вона послідні слова, коли Нестор не багатьма кроками опинився коло неї. На його щоках горіли дві червоні плями, а коло уст лежала лінія рішучості.
– Я до ваших услуг, панно Наталю, - сказав спокійно. І, поглянувши ще раз на свій годинник, звернувся до мене.
– Де здиблемося?
– спитав.
– Де?
– сказав я.
– На місці, з котрого ми вийшли. Зрештою, щоб від того місця, де стоїмо, з'єднатися з рештою товариства, що пішло в противну сторону, ми потребуємо добру годину ходу. Тим-то, кажу я, що ми мусимо не йти далі, а вертати, Несторе! Панно Наталю, - звернувся я до дівчини, що пригадувала в тій хвилі напружену стрілу.
– Нині ваша «справа» не скінчиться. Ви бачите, доктор Обринський готов ваше бажання сповнити. Але розваживши, що найдальше о сьомій ми мусимо з лісу взагалі до старших вертати, що без нас не від'їдуть, ви не схочете через те задержуватись самі тут довше. А без вас ми також не поїдемо.
Вона опустила погляд і, стиснувши вуста, шпортала, змішана, зонтиком у траві.
– Про мене, - відповіла. А відтак, коли ми звернулись, щоб покликати Ірину, що пішла, не вижидаючи кіпця дебатів, трохи в глибінь між дерева, зачувся з противної сторони в лісі між молодшими смереками шелест і тупіт кінських копит. В кілька хвиль по тім виїхав з-поміж сосен у скорім темпі на коні доктор Роттер.
– Назад!
– кликнув він могутнім голосом.
– Якнайскорше назад! Над лісом збирається туча!
Цей один поклик гарного їздця мов отверезив усіх. Ірина з'явилася, неначе з землі виросла коло нас. Наталя найшлась мов на чийсь розказ при боці Нестора, а доктор Роттер, зсівши з коня, прилучився до мене й Мані.
– Ти відки тепер тут узявся?
– спитав я.
– Я вже не сподівався побачити тебе нині.
Він поклепав свого коня по шиї.
– Завдяки пишним ногам мого товариша я здогонив вас скорше, як ви сподівалися, і заїхав з противної сторони. Я знаю цю околицю наскрізь. Догадуючись, що о цій порі не могли ви ще вернутися до старших, котрі, сказавши мимоходом, вижидають вас нетерпеливо, я зробив їм у зв'язку з хмарами, що насуваються, пропозицію, що поїду проти вас і заверну вас. Товариство, що залишилося позаду, перепровадив я коротшою дорогою до якогось самітного чабана, де вони, заклавши лавицю з усяким їдлом і напитками, вижидають вас. Чи ви дуже втомилися, пані Обринська?
– спитав він, окинувши мовчаливу дівчину допитливим поглядом.
– Я - ні.
– Ви - ні. То хто ж такий інший?
– Може, мій брат. Він легко втомляється, і я все за нього турбуюся, - відповіла вона й оповіла кількома словами перепалку з Наталею.
– Не турбуйтеся тим, - потішив він її.
– Панна Наталя трохи зарозуміла й розпещена дівчина, але в грунті речей добросерда. Вона надто добре знає доктора. Не бачите? Вони вже знов ідуть разом.
Всі ми йшли живо, перекидаючися тут і там між собою веселими словами. Одна Маня йшла поважна, неначе відчувала сильніше тучу в воздусі, як ми прочі. До берега лісу мали ми ще з півгодини ходу, коли нараз потемніло в лісі і між соснами знявся сильний шум. Молода Ірина покинула нас й побігла вперед до Нестора й Наталі, що обоє випередили нас о добрий кусень!
Доктор Роттер провадив свого коня, а Маня йшла недалеко нас обох - сама. Ще йшли ми схоронені, неначе обтулювані густим лісом, ще не падало на нас нічого зверху. Лиш стогін між смереками взмагався чимраз дужче й розходився далеко воздухом. За недовгий час почало гриміти, а зараз вслід за тим крапати. Всі ми поглянули на себе. Нестор з Наталею й молодою Маріян прилучилися до нас.
– Перечекаємо дощ, - спитав Нестор, - чи підемо далі? Наколи б усюди так, як тут, ми могли б спокійно йти; моя думка, не ждати тут. Чим скоріше дійдемо до берега лісу, тим ліпше. Пізніше потемніє, і тяжче в лісі визнаватися.
– Я також тої гадки, - відповів я.
– Решта товариства, а особливо панство Маріяни, будуть нашою довгою відсутністю тривожитися; між нами панна Маріян і панна Наталя. А ти, Роттер, якої гадки?
Він згодився.
– Прошу, йдіть всі за мною, - сказав.
– Я запроваджу вас до одного місця над потоком, де знаходиться колиба, там переждемо дощ, а відтак мій кінь перенесе нас через воду, а відти вже недалеко до прочего товариства й фір. Отже, за мною!
Ми пішли за його проводом; однак не пішли далеко, як нараз перерізало блискавичне світло лісовий сумерк, і в тій же хвилі, як здавалось, недалеко нас ударив грім. З страшним лоскотом, мов ломилось у висоті над лісом, покотилось щось раз, другий і третій горами.