Через кладку
Шрифт:
– Доктор Обринський забуде ще десь у гущавині мою кузинку, - гукнула до нас, сміючись чудним якимось усміхом.
– Заглибиться десь-небудь в якусь квітку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неї відповідаю.
– Не дуже, не дуже, - зачувся нараз веселий голос добродія Маріяна за нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Міллер та матір'ю молодої Ірини. Маня йшла мовчалива і, як мені здавалося, була розстроєна.
– Ви нині без гумору, панно Маню!
– сказав я, відлучившися по часі від других і зрівнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно брат, і йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему ціль у лісі. Здіймивши капелюха з голови, збирала тут і там по куснику прегарного моху й якісь поодинокі цвіти. Вона звернулася на ті слова до мене.
– Я не можу говорили, ідучи отаким лісом, - промовила.
– Вся розмова гурту он там за мною, як і те, що люди йдуть такою святинею, мов добре втовченою буденною дорогою, не бачачи ні на хвилину справдішнього лісу, розстроює мене, хоча, - додала, стрінувшись з моїми очима, й усміхнулась, - мене це не повинно, може, й обходити. Ліс, як окремий світ, є для поетів і знавців природи. Чи не так? О, господи, гляньте! Гляньте, пане Олесь!
– кликнула нараз з радісним жахом і подалася раптом так сильно назад, що своїми плечима вдарилася о мої груди, коли я якраз у послідній хвилі мусив ступити вслід за нею.
– Що там?
– спитав я.
– Пст, тихо, - наказувала і вказала рукою через потік на другу сторону лісу.
– Що там?
– Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на тій смереці, що, з одної сторони надпалена, виставляє свої голі рамена Вона одна надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очі. Господи, дивіться ж! Він ще сидить. Який пишний!
Я всміхнувся.
– Я не бачу, - відповів.
– Бачу лише, що смереки рівні, крилаті, пнуться вгору; бачу, що між лісом по нашім березі й тим, за противним берегом, горить сонце, що його проміння ллється золотими струями; бачу далеко перед собою, що дві скелі, що виринають з лісів, мов розсунувшися, оставили місце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум «Чортового млина»; і бачу тут у багатстві сеї зелені перед собою вас. Раз, Маню, це буде тому не мало літ.
– тягнув я зворушеним голосом.
– Чи слухаєте ви мене?
– додав я.
– Слухаю, - відповіла, усміхнувшись, і, отворивши тут же свій зонтик, станула на хвилю й дивилася спокійно ожидаючими очима на мене.
– Це буде не мало літ, - повторив я, - як одної препишної місячної зимової ночі їхав молодий мужик з аристократкою біля себе білим лісом, мов мрією, й обоє вони мовчали, як і ліс. «Я люблю тебе», об'являла їй ціла його сильна молода істота, між тим коли вона мовчала, мов зачарована лісом. «Я люблю тебе», і він, той молодий мужик, не сказавши голосно ні слова, забрав правом тої своєї першої й одинокої правдивої любові з її непорочних уст, мов запоруку щастя на будуче, один поцілунок. Це було давно, Маню, і як були вони, як здавалося їм, невикінчені, підлеглі зовнішнім обставинам, і було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними знов ліс. Повний зелені й багатства вегетації. І ясне сонце дня. Тепер я питаю її. Чи відчуває вона, як та дана йому тоді запорука відроджується нині сама з себе й упоминається, що кожне розпочате діло вимагає строго викінчення. Вона, як і тоді, тепер перед від'їздом. А він, як і тоді, остається. З чим має він остатись, Маню? Невже ж з її тодішньою, йому даною відповіддю? Ви не знаєте? Невже, Маню?
– спитав я з притиском.
– Завтра, позавтра ви від'їжджаєте.
– тягнув я далі, зближаючись до неї й відгинаючи широке крило сосни, що мов загороджувало їй дорогу, куди спішила, не обзиваючись до мене ані словом.
– Стійте, панно Маню, - просив я.
– Ви так спішите вперед, неначеб вас ожидало десь у лісі якесь об'явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут. А «Чортовий млин», він лиш мрія в об'яві сильного шуму лісу, що походить від протягу між отими там дальше від себе мов відсуненими скалами. І ви ж чей же не схочете загнатися самі в глибінь лісу, даючи деяким щиросердим язикам причину до обмови своєї особи.
Ці послідні слова мої, висказані більше жартівливо, як поважно викликали в неї в одній хвилі скуток.
Вона задержалася.
– Чи довго ми йдемо?
– спитала, звертаючи перелякано свої молоді очі на мене, між тим коли гаряча краска розлилася по її білім лиці.
– Не так уже довго, щоб не замочити оцею справді чортовою дорогою в легких черевиках ніг і не дати тим, що мають лиш нині нагоду поговорити з вами без свідків, якої-небудь відповіді. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши до вас, бавити вперед обов'язково паню Міллер, поки діждусь вільної хвилини поговорити з вами на самоті? Манюі через мою нескріплену ще матір я залишаюсь тут на кілька тижнів ще, без вас. Це недовго, але подеколи й дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червоніти. Одержавши від вас слово, що ви залишитесь мені вірні, я мушу ще знати, коли мені по вас прийти, щоб забрати свою власність назавше. Ви перелякалися, Маню!
– додав я, бачачи, що при моїх словах її лице покрилося майже цілком блідістю.
– Я надіюсь, що це наслідки уявлення перед справдішнім здійсненням наших довголітніх бажань, що забрали вам усю кров з личка, жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матір'ю, котрої ви так лякаєтесь. Але не бійтесь. Самі ви ніколи не будете проти неї стояти, поки я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук «владики» бере за жінку колишню «ненависну» їй Обринську. Це вже моя річ. Ви її побідили, Маню. Чого жахатись?
– При послідніх словах я пригорнув її до своїх грудей і, схиляючись над нею, як колись у зимовій чудовій ночі лісом, поцілував її в вуста.
– Я жду, моя дівчино.
– Лишіть мене ще, Богдане, - були перші її слова, висказані з такою болісною просьбою в голосі, з такою щирістю, неначеб я бажав втягнути її з собою в саме найгірше лихо світу.
– Ще залишити вас, Маню?
– спитав я й відсунув її від себе нетерпеливо, щоб заглянути добре в її лице, чи вона не шуткує.
– На рік або пів, - повторила вона й відповіла мені поглядом з повагою всеї своєї істоти.
– На рік, пів, - повторив я й усміхнувся злобно.
– На рік- пів, - а відтак додав: - Для доктора Роттера? Я знаю, німець вас любить, робить заходи, але з того нічого не буде. Зимою, - додав я, - я вас заберу. Чуєте, Маню, зимою.
– І сказавши це, я хвилину ждав, взявши її звисаючу руку між свої долоні.
– Маню?!
– пішов нараз замість її відповіді оклик лісом і повторився відгомоном: - Маню?!
– Несторе!
– кликнула вона з переляком і, освободившися з моєї руки, повторила: - Несторе!
«Несторе!» Хоч і як любив я її брата, був готов для нього понести всякі жертви, одначе в цій хвилі впав його оклик між нас, мов залізний камінь розлуки з висоти.
– Нестор кличе!
– кликнула вона, мов під властю іншої сили і, вхопивши мене за руку, потягнула спішно вперед.
– Ходім, пане Олесь!
– Підемо, панно Маню. Але чого так квапитесь?
– упімнув я.
– Він лиш обізвався, щоб ми знали, де він є. Видко, він недалеко. Хвильку-дві заждемо, і він надійде.
Вона станула і, переглядаючися, заклопотана, між мною й лісом, звідки доходив поклик брата, мов рішалася щось з собою зробити. В тім клопоті я прийшов їй на поміч.
– За тобою, Несторе?
– гукнув я лісом і ожидав відповіді.
– Де йти?
– зачувся замість голосу Нестора голос Наталки.
– Ми вертаєм!
– відгукнув тепер голос Нестора і, як здавалося, вже цілком десь недалеко.
– Ходім, пане Олесь, ходім за голосом, але більше глибиною, так, як вони, - обізвалася дівчина і, зближаючись довірчиво до мене, мов скинула нараз якийсь тягар з грудей, додала, усміхаючись: - Я мушу, поки поверну, тут ще щось демонічне, щоб не сказати «чортове», побачити або почути. О, як тут чудово в тім кітлі, трава коло потока яка буйна, і папороть, пане Олесь. А он бачите, вже й орхідеї, одну, першу, я вам заткну до кляпи сурдута.
– і, ледве сказавши, вже вчинила це.
– Так, - додала, завваживши, що я заховуюсь поважно й мовчки.
– Ви гніваєтесь? О, не гнівайтесь, я вас прошу, - говорила півголосом спішно, - а я скорше, в жоден спосіб ще не можу, колись все скажу, за рік, пів. Богдане, я вас прошу. І нічого злого про мене не думайте, я лиш хочу, щоб все добре було й так, як мені моє нутро наказує!
– Вона поглянула на мене такими щирими очима, що хто б на неї «гнівався»! Я один - ні.
– Скажіть мені лиш одне слово на моє запитання, - відповів я їй.
– Чи є доктор Роттер у тім замішаний, що ви казали, щоб пождати ще рік або пів?
Вона поглянула на мене з переляком, а відтак похитала головою.
– Отже, ні. То хіба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду.
– Я вас прошу не питати мене.
– Я не з цікавості питаю.
– відповів я понуро.
– А тому, щоб мати спокій.
– Будьте спокійні й ждіть. Я також бажаю спокою, а це може лиш тоді наступити, як у моїй душі настане рівновага, і я вчиню те, що повинна. Але, ходім, - додала наново й поглянула, як перше, на мене, мав щоб переконатись, чи я оправді не гніваюсь. Я не гнівався. Йшов коло неї мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним, а вона зривала спішно тут і там цвітучі орхідеї.
– Тут так пишно, й тихо, тихо, паяє Олесь!
– сказала раз, поглянувши від цвітів до мене, що не відступав від неї, мов бажала, щоб і я утихомирився тим глибоким лісовим супокоєм.