Через кладку
Шрифт:
– Я думаю, що яке-небудь «зворушення» в матері не можна припускати, бо я переконаний, що гадка з «подякою» в постаті шовку не є виключно твоєю видумкою, лиш вашим спільним ділом. Але це не вменшає ординарності й безтактовності самої думки віддячитись дівчині в такий спосіб за її благородний і героїчний вчинок.
– Ти маєш слушність, Богдане, - обізвалася тут мати сухо.
– Думка подяки не походить виключно від Дори. Вона одиноко моя. Лиш щодо самого вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в клопоті. Я хотіла золотий годинник, бо це тривке, і дівчина була б мала заразом і пам'ятку від мене; одначе Дора зробила пропозицію з шовком, доказуючи, що їй це, може, більше придасться,
85
– Експлозія - вибух гніву.
– Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, - сказав я.
– І видивився б на вас Нестор. Аж лячно й думати про ті звичайно задумчиві і блискучі очі, спалахнувші в гніві.
Мати здвигнула плечима й сказала:
– Я маю добру волю все сплатити. Довгів, як знаєш, не зношу, нехай би вони були і в рідної дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи як?
– звернулася вона до мене.
– Гадаєш, мені це мило, як кожний з знайомих приходить і цвірінькає мені в вічі, що ось то вона була тією, котра з-поміж цілого гурту знайомих і чужих вибавила мене одна від смерті; якраз вона, до котрої не відчувала я ніколи особливішої симпатії, хоч, може, іноді (я признаю це) в дечім я й не мала слушності, і вона, може, й дійсно ліпша, як я думала. А що «чистий рахунок - це найкращий приятель», цього, може, не заперечиш і ти!
– Я щонайменше, мамо.
– відповів я і з тими словами обернувся від обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось мені в тій хвилі на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вічі. Замість того почав я по хаті ходити.
О, який слушний, неомильний був той інстинкт, що здержував дівчину від зносин зо мною, а з тим - і з моєю ріднею. Який неомильний, а який і оправданий заразом! «Внутрішньо ми й так усе ж таки відділені на все», казала мені. Чи не так?
І справді.
«Чистий рахунок - найліпший приятель», повторив якийсь голос у мені материні слова. «Чи й тоді, мамо, як брали ви лихварські проценти, не дозволені законом, від батька сім'ї, а по його смерті від вдовиці й роками від дівчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситність за золотом, чи й тоді?» Але цього питання, що горіло в моїй душі, я не поставив голосно. Вона була реконвалесцентка, і на якийсь час я мусив ще багато уступати їй. Я всміхнувся гірко, затиснув уста, і жодне слово не перейшло мої вуста. Ніколи не була моя мати (о, як гірко!) здібніша почути правду з уст своєї дитини більше, як нині, як саме в хвилі, коли чулась довжницею тої, котру брала немилосердно своїми вустами й серцем перед моїми очима під ноги.
Ніколи більше.
Але вона була моя мати, і я втопив ту гірку правду в глибині своєї душі. Не їй одній мусив я заощадити хвилі пониження, котрі заслужила перенести. Не їй одній.
Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісні моменти. І її також ні. Вона була вже моя. Її слово, що останеться мені вірною, було для мене невідкличне, святе. І від тої хвилі я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмів доторкнутися її хоч би одним образливим словом.
– Але як же, Богдане?
– обізвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайності схвильоване нутро, ходив по кімнаті й майже не зважав на обох присутніх.
– Як же скінчимо цю справу? Вона й так через байдужість самої інтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсіяний, був би вже давно замітив, що пакунок, що лежить більше як тиждень у твоїй кімнаті, має інше призначення, як перележувати в тебе!
По моїм лиці перебігла гаряча краска сорому. І я розсміявся сардонічним сміхом.
– Чи й я маю в тій ординарній справі брати активну участь?
– спитав я.
– Твоя задача була й є наклонити дівчину, щоб прибула сюди, - відповіла вражено Дора.
– Чого я цілком напевно ніколи не зроблю.
Вона витріщилася з несподіваного зачудування на мене.
– Ніколи, Доро, на те спустися.
– То ти не переказав їй нашої просьби потрудитися до нас?
– Передав, на жаль, хоч і не знав, що під нею крилося.
– А вона?
– Вона, відчувши своїм інстинктом, що в тім запрошенні криється, мабуть, потайний замір вразити її, спитала лише з переляком, «пощо має прийти». А що я тоді ще не знав про замах, що був вимірений вами проти неї актом подяки, то й передав їй ваші слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.
– І через що, як вільно спитати?
– обізвалася мати, і на її блідавих щоках появилися червоні плями внутрішнього роздразнення.
– Бо я сам постараюся о те, мамо, - відповів я.
– Заглянувши в глибину душі тої дівчини, я переконався, що вона ніколи не дасть себе нагородити за свій шляхетний учинок. А вами вже найменше!
Обі жінки замовкли, лиш погляд, яким у тій хвилі перемінялися, був неспокійний і повний тривоги. Він свідчив мені ясно, що находять ситуацію грізною й остерігають себе обопільно мене дальше не роздразнювати.
– Отже, від нас вона її не прийме, Богдане, - обізвалася Дора, - і з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме від тебе?
– І від мене ні.
Тут моя мати піднялася.
– Лишім ту глупу суперечку, Доро, - обізвалася.
– Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нині обох на тім тлі рознервувати; шкода часу.
Я спалахнув і задержавсь у ході.
– Кажете, «на тім тлі рознервувати», мамо?
– спитав я.
– Чи це справді ваша думка?
– Я переконана.
– Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбільшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав.
– То подякуй ти їй!
– обізвалася вона, ігноруючи цілком моє посліднє речення.
– Від себе я їй подякую, про те не сумнівайтеся, - кликнув я й відчув, як мимоволі в мої очі втиснулося тепло моєї душі.
– Від себе, Богдане!
– вмішалася тут іронічно Дора.
– І чим, як смію спитатися, коли наші предмети заподлі? Це було б цікаво довідатися, коли це не тайна в тебе.
– Не тайна, Доро, - сказав я й мимоволі всміхнувся.
– Це байка, Доро, - обізвалася тут зневажливо моя мати.
– Байка, котра не обходить мене цілковито. Що Богдан з своєї кишені видає, я не мушу знати. Але більше займає мене те, коли він загадує той свій замір сповнити. Це знов не може мені байдужим бути.
– На жаль, на се питання я не годен вам нині певну відповідь дати. Але ви її довідаєтеся, мамо, ви її довідаєтеся. Ви ж моя мати, - відповів я тепло і, приступивши до матері, я взяв її пестливо за руку.