Через кладку
Шрифт:
– Й інші люди люблять, панно Маню, - говорив я далі, - й інші улягають силі особистості. Може й більше ще.
– Як брат мій і я?
– спитала вона, і її очі опинилися зчудовано на мені.
– Не дивіться на мене так, Маню, неначеб я вам цими словами чинив кривду. Вона потрясла головою.
– Ви якісь чудні цього вечора, пане Олесь. Хочете випровадити мене з моєї рівноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замір бути нині спокійною й доброю. Пані Міллер з самого ранку настроїла мене так.
– І гарно вчинила це, - сказав я.
– А однак робите ви нині враження, мовби вам що долягало. Почуваєте себе нездоровою?
Вона заперечила головою, між тим коли кутики її вуст викривились якось болісно.
– Так і ні. Я це розумію, - сказав я.
– А впевняли мене, що змерзлії з музики. Я вам не вірю, - тягнув я далі.
– З вами щось скоїлося. Я не бачив вас три дні й відчуваю це. Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете відвідати мою матір, як цього й вона сподівалася, і щоднини переконувався наново, що надіявся цього надармо. Чи шукати мені причини того в нещасливій провині моєї матері? Маню!
– додав я, приступаючи до неї ближче.
– Я не можу собі уявити, щоб ви, зрадивши мені оцю тайну, хотіли тим понизити нею мене й мою матір. Чи не так?
– спитав я й шукав її очей, котрі консеквентне відводила від мене.
Вона потрясла головою.
– Ні! Слава богу! Я це знав. Вам не може справляти сатисфакції пониження й прикрість другого. А тепер, панно Маню, - тягнув я далі, - на підставі того, що ви хочете нині бути спокійною й доброю, я вас про одне спитаю. Чи ви будете мені помічні заподіяну вам і вашій матері кривду виправити?
Вона витріщилась перелякано на мене.
– Не дивіться на мене наново такими очима, Маню, неначеб я мав замір вчинити вам щось злого! Ви ж можете собі самі заявити, що вже через ваш неподатливий елемент не прийде нікому на думку від вас щось неможливе жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути мені помічні виправити заподіяну вам моєю матір'ю кривду? Вона мовчала.
– Скажіть просто «так» або «ні». Не мучте мене мовчанням, - просив я.
– Так, - відповіла вона, мов проти своєї волі, і сказавши це, відвернулася, неначе хотіла від дальшої бесіди зо мною уйти.
Тимчасом я її задержав.
– Я ще не готов, панно Маню, пождіть. Ми не маємо багато часу перед собою.
– І ви?
– спитала вона.
– І я, - сказав я.
– Я не можу тут нині довго задержуватись. Один з моїх найліпших товаришів, котрий задержався в подорожі до Б., нині тут, заїхав на моє спеціальне запрошення на ніч до мене й жде мене. Завтра рано він їде далі, в нього мати вмирає, і я обіцяв йому вирватись відси за годину-дві, щоб ще про дещо розмовитись з ним. Наколи б не ви й пані Міллер, котрій я так багато завдячую, ці вечірні години я б був з ним перевів нині. А ви?
– опитав я.
– Ми за кілька день виїжджаємо вже зовсім. Я зчудувався.
– Як же це? Нестор говорив мені недавно, що, може, удасться йому остатись з кілька день довше понад відпустку. Здається, і йому залежить на тім, щоб проектована прогулка в «Чортовий млин» на орхідеї відбулася.
– Ми лиш і вижидаємо погоди, а скоро вона настане, прогулка відбудеться, і ми по ній хоч би і другої днини виїжджаємо. Так буде найліпше.
– Чому саме так?
– Бо таким способом віднайдемо найборше те, чого нам треба.
– Може не всі, Маню.
Вона поглянула через вікно, уникаючи мого погляду, і сказала:
– Спокою й рівноваги духу потребує кожне з нас. Ледве що вона це вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях, і він попросив нас від імені доматорки [81] до чаю, його очі задержалися зчудовано на мені й дівчині. Але він не сказав ні слова, і ми удалися за ним до їдальні.
Півгодини пізніше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила просто в сад і насамперед між смереки, щоб без сумніву поглянути надвір, чи не зміняється ніч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему. За ним вийшла незамітно й Маня. Наколи обоє не вернулися зараз у хату, я випросив у пані Міллер шаль і удався за дівчиною й братом. Вони стояли обіч себе. Він з закиненими на плечах руками, а вона оперта об створені двері на порозі, і гляділи мовчки в ніч! Справді. Дощ перестав падати, з-поза хмар показався місяць, і з-поміж дерев заясніли дрібним білим шутром [82] висипані стежки старого, гарно удержаного саду.
81
– Доматорка - господиня, хазяйка.
82
– Шутер - пісок з дрібними камінчиками.
Я зблизився до них.
Вони оглянулися, зчудовані, і, побачивши мене, зробили мені між собою місце.
– Ми оглядаємо небосхил, - обізвався перший Нестор.
– Маня впевняє, що від завтра настане погода, а я все не довіряю.
– Як не настане, то підождемо з тим, - обізвалася Маня.
– Але я переконана, що завтрашній поранок повітає нас сонцем.
– Ви казали перше, панно Маню, що вам холодно, а тепер стоїте в холодній вогкій ночі. Ви простудитесь.
– І сказавши це, я укрив шаллю легко її плечі.
Вона стягнула плечі, неначе я впровадив її в фізичний біль, і звернула своє біле лице до мене.
– Дякую, пане Олесь, - сказала, - але ми вертаємо в хату. Там у великій залі вижидають дівчата Нестора до якоїсь розпочатої гри, а я піду за ним. Чи не маєте охоти прилучитись також до неї?
– Ні, панно Маню, - відповів я, подаючись і собі за Нестором.
– Я б волів послухати вашої гри на форгеп'яні за той час. Найдальше за годину я мушу вертати додому.
– О, сьогодні - ні, пане Олесь, - відповіла вона.
– Я б найрадше послухала сама, коли б мені хтось щось глибоке й гарне заграв.
– Тут нема нікого, хто б так грав, як ви, - докинув я. Замість відповіді вона підняла руки, притиснувши їх до висків, та, зітхнувши глибоко, спитала:
– Підете з нами?
– Ні. В мене нема на довгу забаву часу, - сказав я поважно.
– То ходім.
– сказала вона й оглянулася за мною. І не зважаючи ні на кого, ми увійшли просто до невеликого салону (між тим коли всі інші пішли в гак звану «велику залу», себто дуже обширну кімнату, в котрій, може, колись відбувалися давніми літами у завідателів лісів всякого роду забави й т. ін.), де не було нікого, і де вона сіла до фортеп'яна.
– Що вам грати, пане Олесь?
– спитала і звернула свої гарні молоді очі допитливо проти мене.
– Що ви хочете.
– відповів я і, сівши недалеко неї, я, як Нестор недавно при співучих, опустив голову на руки, ждав. Вона почала грати Бетховена «Місячну сонату» oп. 40. Грала її сьогодні інакше, як її грають звичайно, і як може й сама грала її звичайно. Нині, неначе боячись тих звуків, що викликувала, похилена над клавіатурою, вона грала поволі піано, вздержливо, лиш тут і там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи заразом місцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були дисонанси, це були звуки, що обзивалися, вдаряючи в серце, мов окремо для себе існуючі, котрі, хоч зложені в гармонії з іншими, були чим-то замітні й пануючі між нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю першу партію однаково. Поволі, обережно, мов для хорого; мов два рази відслонила мені нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Відтак, мов попрощавшись зо всею ніжністю погасаючими звуками, вона встала.