Через кладку
Шрифт:
– Стійте, панно Наталю! Я вас перепроваджу назад на покинену сторону й переїдете, як моя сестра й панна Ірина, конем!
– кликнув Нестор упоминаючим, повним доброти й щирості голосом.
– Вам ніяк вступати в воду. Замочите наскрізь ноги, і пощо!
Вона не бачила нікого з нас, окрім нього.
– А он ви також у воді, докторе!
– відповіла. А по хвилині, усміхаючись, як бачив я виразно, насилу додала: - Не могли ми йти навперейми лісом, то ходімо водою!
– і не рушалася з деревини.
– Панно Наталю,
Вона сміялась нервово, між тим як коло її ніг пінився, розливався потік.
– Панно Наталю, доктор Обринський стоїть через вас у воді, а ви ферментуєте!
– упімнув удруге доктор Роттер роздразнено.
– Як лікар, я наказую вам строго в тій хвилі вертатись і переїхати конем. Обринський не сміє довше в воді стояти!
– А хто ж його просить, - відкликнула, розсміявшись і потрясаючи, мов божевільна, головою, дівчина.
– Я, певно, ні. Я послідня була б та, щоб його про те просила!
Ледве що вимовила вона ці слова, коли раптовий удар взмагаючогося вітру похитав нею несподівано так сильно, що вона втратила рівновагу. Впасти вона не впала в воду, лиш обома ногами опинилася нараз високо понад кісточки в воді. Була б, безперечно, і впала, заплутавшись сукнею в збентеженні між гіллям сосни, коли б не Нестор. Скоріше, чим хто подумав, вхопив він її за стан, і поки могла опам'ятатись або й опертися, доніс її до берега, і о кілька кроків від нас вони опинилися.
Чи подякувала йому?
Ніхто не знав. Ніхто не чув. Лиш, відвертаючися від нього, що в тій хвилі здіймив капелюх з голови, мов вода обприскала його чоло краплями, вона неначе щось кликнула до нього, зробивши до того зневажливий рух рукою.
Що?
До нас її слова не дійшли. Вітер їх розвіяв, шум потоку в себе поглинув, і про них ніколи не розвідались.
Вона прилучилась до своєї молодої кузинки й доктора Роттера з очима, повними зворушення, неначе побільшеними. А я й Маня попрямували до Нестора, що якраз вернувсь до нас. Білий був як полотно, брови мав зморщені мов у фізичнім болю, а вуста були так сильно стулені, мов до дівчини ще недавно вимовив овоє посліднє слово. Ще не сказав він мені, що лослідня хвиля іміж ними окоїла, ще не поглянув на нас жодним поглядом, ба - він не бачив нас навіть. Ні сестри своєї улюбленої, ні мене, товариша свого. Я лиш сам відчув, що між ними зайшло, й тому спитав:
– Вкусив тебе вуж, Несторе?
Він нічого не відповів. Однак з-під його цілком спущених вій трафив нас обох погляд невимовного жалю й пониження, а коло вуст, мов з самого дна душі, добивався, неначе з-під льоду, усміх. Але він не добувся на поверхність, завернувся назад у глибінь.
І ще раз бачив я в нього пізніше в житті те, що зарилося мені навіки в пам'яті; бачив таке саме зусилля до усміху, а опісля - утонення в глибінь. Бачив ще раз.
Я положив
– Ходім, товаришу!
Тим закінчилась довго упрагнена, ожидана, обговорювана проїздка й мрії - в ліс по орхідеї.
Другої днини надвечором, саме лід час заходу сонця, я зайшов упосліднє до старої, соснами отіненої «лісничівки». Маню застав я, як пакувала речі до виїзду. Була поважна й тиха і в рухах шовкова. При моїм виді її очі на хвилину засіяли, але ненадовго. Вона терпіла ще внаслідок впливів вражень учорашнього дня, - від болю й смутку за брата свого. Я притиснув мовчки дрібну руку до своїх уст.
– Що з Нестором?
– спитав по привіті.
– Загляньте самі до нього, - сказала, а відтак додала: - Я того боялася, Богдане, а все сподівалася. А часто неначе бачила, як воно чимраз ближче на нього насувалося. Поки не насунулося, йдіть до нього.
Я подався до його кімнати.
Признаюсь, що я йшов не цілком спокійний до цього молодого чоловіка, котрий бував для мене іноді чистою дитиною, а хвилями найповажнішим мужчиною, якого лучилося мені в житті бачити.
Врешті, я ввійшов.
Він стояв, як не раз, перед вікном, обернений до дверей, котрими увійшов я, спиною; і доперва як опинився я близько нього, він звернув своє лице до мене. Наші погляди стрінулись, але в тій же хвилі він відвернувся, наче відгадав причину мого появлення. Повіки були в нього ледве помітно почервонілі, але, зрештою, ніжне лице його, хоч бліде й перетомлене, спокійне.
– Сідай, Богдане, - сказав.
– Цього року ми впосліднє тут разом.
– І з тим словом підсунув мені фотель, а сам сів у крісло коло вікна проти мене.
– Гаразд, хлопче, що бачу тебе спокійним, - обізвався я до нього.
– Або що?
– спитав він і відгорнув волосся з чола.
– Нічого. Я побоювався трохи, що ти прибитий.
– Ледве що вимовив я ці слова, коли вже й пожалував того. Що було в моїм голосі чи словах таке, що його так сильно діткнуло?
– Я спокійний, Богдане, - відказав, - але...
– й урвав. Неначе під напливом превеликого, сильно здержуваного жалю, він, висказавши це, схилив нараз голову в долоні і на хвилину, без хлипання, без руху - заридав.
– Це чуття, чоловіче, - сказав стисненим голосом, - це воно, знаєш? Любов. Я не відповідав. Ждав. Відтак він підняв голову.
– Спосіб, яким відмовила мені несподівано на мої освідчини в лісі, коли поставив я її вчора на берег, зарився ножем у моїй груді. З найбільшою зневагою, на яку могла лише голосом здобутись, кинула мені несподівано шорсткі слова в лице, яких не зачує від мене ніхто, що моєю не буде. По тих її словах я відчув, як від мене щось відділилося, мов сокирою відрубане відпало. Спосіб, Богдане, спосіб, він мене палить.
– І сказавши це, вмовк.