Через кладку
Шрифт:
– Що ж, Манусенько, ви не кажете нічого? Ломите протестом мовчання своє слово? Вона похитала головою.
– Ще цей раз, Богдане, зробігь мою волю; цей один, і нехай буде вже так, як каже Нестор. Я ж і так його й матір назавше покину.
Я замовк, вражений немило. Як і любив я сам цього її брата з найдавніших літ, однак у цій хвилі, коли ходило для нас обох о так важну хвилю, в мені скипіла ревність і ураза. Я відсунув її від себе й поглянув на нього. Він стояв недалеко нас, високий, рівний, заложивши руки за спину, з блискучими, в цій хвилі аж розцвівшими очима, і ніби ждав на якесь рішуче слово з моїх уст.
Але я ще мовчав. Ще не сформулювались бурхливі почування в одно рішення, не витворили ясної думки, між тим коли вона гляділа так само вижидаюче на мене, як він.
Нараз заблисла мені одна думка, - і я рішився.
– Добре, - сказав я, звертаючись поважно до обох.
– Мужик і цей раз піддасться волі аристократів, однак бажає, щоб і Нестор сповнив йому одне бажання.
Нестора очі впилися в мене, мов збільшилися, а дівчина так само дивилась.
– Що, Богдане?
– Нічого такого, що мужчина Нестор не зміг би не виконати.
– Що, Богдане?
– спитали вдруге, цим разом уже обоє, в один голос.
– Те одне, щоб Нестор, як прийду по нього, пішов зо мною до лікаря і дався докладно оглянути.
Я сказав і ждав.
Чи обоє стратили мову?
Так здавалось.
Та, проте, що я сказав таке, що він так змінився? Побілівши, мов зачув з моїх уст у цій хвилі засуд смерті, він блиснув таким тяжким непогамованим гнівом з очей на мене, що я на хвильку занімів.
– Для чого?
– спитав.
– Чи на те, щоб я посередині тяжкої розумової праці розривався якимось лікуванням? То ні. До лікаря я піду й без поставлених тобою умов, і піду сам. Але знай, - додав, обернувшись від нас обох, - одначе я піду аж за місяць.
– Несторе!
– скрикнула тут розпачливо сестра.
– Ти себе губиш!
Нестор звернувся блискавкою до неї. Неописана мука, терпіння й жаль пробились у його в тій хвилі майже прозоро-білім від зворушення лиці.
– Ви робіть як хочете, - сказав погаслим голосом, - а я зроблю, як сказав і мушу.
Він опустив кімнату, а вона припала до моїх грудей, заривши на них своє лице. Я гладив без слова раз по раз її волосся й не перебивав її тяжкого жалю - мовчання. Я лише відчув, що над нами всіма запанувала якась влада, і ми помимо всього піддавались їй.
Сама влада походила від нього, що перед хвилею без слова зачинив за собою двері.
(Пізніше).
До неї заходжу на хвилинки. Десь-не-десь. Навіть не в означених днях, а так - тут і там сумерком, часом не кидаючи навіть і пальта. Не бачу її ніколи в вікні, коли минаю її хату, але відчуваю, що вона, та моя чайка, десь коло котрогось сидить, похилена, може, над яким шитвом, думаючи про мене, або просто, притиснувши чоло до шиби, виглядає надвір, любується снігом. Він уже припадає нечутним льотом до землі й заповідає якесь успокоєння. Іноді приношу їй якийсь цвйт. Оногди еrіс-у, [97] а там знов орхідеї. Яка радість і вдячність!
97
– Erica (лат.) - верес.
Я сказав, ненадовго заходжу я до неї, на короткі хвилини. Так найкраще. Не мучу її. Нехай душа її остається свіжа. Тому між нами нема застою в почуванні. Хвилини ти не мають у собі ані забагато з тої смілої «поступовості», що вибігає іноді аж у грубу інтимність, ані старосвітської пересиченої нудьги, воно гарно, природно.
(З кінцем листопада).
Він похмурий, закутаний у мріях про зиму й сам почасти посніжений.
Я не бачив Нестора з місяць і зайшов оногди вечором до нього. Розуміється, здалека віщувало мені світло в його хаті, що він дома; там і найшов я його. Сидів, похилений над актами, закинувши на плечі якийсь плед, хоч у хаті було тепло, - і писав.
Я вступив, не застукавши, бо не хотів його полохати, і він оглянувся. Ми привіталися.
– Тобі холодно, що ти закинув на себе плед?
– спитав я, а в душі сказав собі, що він не поправився з виду, а противно - змарнів більше ще. Очі сяли однаковим блиском, як від останнього часу, лиш на щоках червонілись цього вечора плями.
Працював запальчиво.
– Так, я змерз, - відповів він і, підсуваючи мені крісло недалеко себе, сам оперся о поруччя свого й дивився, вижидаючи, на мене.
– Що ж, проживеш гаразд? Зближаєшся до кінця з своїм матеріалом, що його мусиш у себе набирати? Він усміхнувся їдко й здвигнув плечима.
– Де там! Ось поглянь, що переді мною накопичилось знов нового, - і вказав на величезний стос пожовклих актів перед собою.
– Що це?
– спитав я.
– Мушу посортувати, а того є в мене в бюро ще стільки, що заповнив би більше, як два мої столи. Але я знав, що щось буде, - додав, і його очі блиснули дивним блиском, наче усміхом.
– Зрозумів урешті, що тебе й твоє велике почуття обов'язку використовують твої настоятелі?
– спитав я з обуренням. Він здержав мене за руку, мов я хотів комусь з тих згаданих заподіяти кривду.
– Не вони винні, а уряд, що використовує молоді сили надмірно, ощаджуючи тим кошти побільшення сил. Гадаєш, вони, ті «настоятелі», сидять самі з заложеними руками? В нас у моїм уряді - ні. Вір мені. А щодо мене, то я ступив у такий період, коли брак сил. Раз вложив голову в ярмо, то й цить. Це віднині в мене на столі, - додав, указуючи на акти.
– А я мав уже овій стіл чистий, без рестанцій, [98] і віддавсь на хвильку мрії, що спічну й буду менше працювати ночами, скріплюсь. Займусь більше наукою, що обходить мою особистість у будучині. І коли я оце так сиджу й обчислюю в думках, коли остаточно зможу до посліднього свого іспиту ставитись.
98
– Реставція - решта, лишок.
Слухай, Богдане.
– додав поважно, мов мав у слідуючій хвилі сповістити тайну, - спускається майже незамітною павутиною нараз переді мною на чистий папір невеликий павук. І став. «Омен», подумав я, і мені пригадалась. хвиля перед нашим виїздом у «Чортовий млин» цього літа. Тоді, спустився переді мною, також «омен», заколюючи муху й добре віщував. Ви бачили його всі. Ти, Маня й пані Міллер. Але лихою ознакою був він лише для мене. Так і нині. Побачивши його перед собою, я подумав, що оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий час, підмулить більше ще пошарпані сили, і я наново попаду, мов по шию в землю, в обов'язки буденщини.