Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
Кларисса кивнула. Вона була змушена відвести погляд від його очей, щоб не втратити рішучості.
— Натан, я знаю, що я звичайна жінка, але ви змусили мене відчувати себе особливою. Красивою… Бажаною.
— Ну, як я вже казав…
Вона доклала палець до його губ, і він замовк.
— Натан, я дійсно… — Кларисса подивилася в його чудові очі і сказала зовсім не те, що збиралася:
— Натан, боюся, ви занадто карколомний чоловік, щоб я могла встояти. Ви проведете ніч в цьому великому ліжку, поруч зі мною?
Легка усмішка торкнула його губи:
— Карколомний?
— Дуже. —
Натан продовжував тримати її за талію, і від цього серце Кларисси забилося ще швидше.
— Кларисса, ти мені не повинна нічого, я вивіз тебе з Ренвольда, але в обмін ти обіцяла допомогти мені. Крім цього ти нічим не зобов'язана мені.
— Я знаю. Це не…
Кларисса зрозуміла, що їй не потрібно нічого пояснювати.
Вона підвелася навшпиньки, обхопила руками його шию і притиснулася губами до його губ. Натан притягнув її до себе, і Кларисса відчула, що тане в його обіймах.
Натан відступив.
— Кларисса, я старий. Ти — молода жінка. Тобі не потрібен старий зразок мене.
Як довго вона страждала від того, що думала, ніби занадто стара для любові, як часто відчувала себе нещасною від цього! І ось тепер цей чоловік, цей чудовий, яскравий, красивий чоловік говорить їй, що вона замолода для нього.
— Натан, я хочу, щоб ви кинули мене на ліжко, зняли з мене це дивовижне дороге плаття і любили мене, поки я не почую, як співають добрі духи.
В мовчанні Натан дивився на неї. Потім він підхопив її на руки і поніс до ліжка, але не кинув Клариссу на атласне покривало, як вона вимагала, а опустив її м'яко й обережно.
Він ліг поряд з нею і провів пальцями по її обличчю. Вони дивилися один одному в очі. Потім він ніжно поцілував Клариссу.
Її сукня зісковзнула на талію. Кларисса запустила пальці в довге біле волосся Натана і дивилася, як він цілує її груди. Його губи були гарячими. Він цілував її, і це було чудово і дивовижно. Тихий стогін вирвався з її горла.
Можливо, Натан прожив довше, ніж вона, але в очах Кларисси він не був старим. Це був карколомний, сміливий і мудрий чоловік, який зробив її красунею. Вона задихалася, дивлячись на його оголене тіло.
Жоден чоловік ніколи не пестив Клариссу з такою чуйністю і одночасно упевненістю; жоден чоловік ніколи не будив у ній таку пристрасть.
Потім він повернувся, і вона опинилася під ним. Світ гойдався і ніжився у його гарячих обіймах. І нарешті, коли Кларисса вигнулась, застогнавши від насолоди, вона почула, як співають добрі духи.
40
Подібно яструбові, що атакує жертву, Келен летіла вперед і в той же час, мов орел в височині, висіла на місці. Світло і темрява, спека і холод, час і відстань — ніщо не мало значення, і все ж вони означали все. Це була чудова плутаниця відчуттів, і вона ставала гострішою всякий раз, коли Келен втягувала живу ртуть у свої легені, в свою душу. Це був екстаз.
Здатність сприймати світ повернулася до Келен, ніби пролунав вибух, і все закінчилося.
Світло вдарило Келен в очі. Спів птахів, шелест вітру і стрекотіння комах ледь не оглушили її. Дерева і камені, повиті виноградними лозами, тонули в темному вологому тумані, текучому всюди. Ця картина її нажахала.
Дихай, сказала Сильфіда.
Ця думка теж призвела Келен в жах. Ні.
Голос Сильфіди, здавалося, висушував розум Келен. Дихай.
Келен не бажала, щоб її виштовхували з безтурботної утроби Сильфіди в засліплюючий та оглушливий світ.
Але вона згадала Річарда і разом з Річардом — небезпеку, яка загрожувала йому: Шота.
Келен видихнула Сильфіду зі своїх легенів, випустила із себе сріблясту ртуть і всім тілом вдихнула туманне пахуче повітря. Вона затулила вуха і примружилася, а Сильфіда поставила її на край кам'яного колодязя.
— Ми там, куди ви бажали переміститися, — сказала Сильфіда.
Келен з великим небажанням відкрила очі і опустила руки. Поступово все навколо стало на свої місця, і вона прийшла в гармонію з навколишнім світом.
Сильфіда відпустила Келен.
— Спасибі, Сильфіда. Це було… чудово. По обличчю Сильфіди хвилею пробігла усмішка.
— Я рада, що ви залишилися задоволені.
— Сподіваюся, я довго не затримаюся, а потім нам треба повернутися.
— Я буду готова, коли ви побажаєте переміститися знову, — сказала Сильфіда. — Я завжди готова подорожувати, якщо я не сплю.
Келен зістрибнула з парапету. Серед дерев миготіли руїни — частина стіни там, напівзруйнована колона тут, купа булижників на землі. І всюди вилися виноградні лози.
Келен впізнала похмурий ліс, що оточує палац жінки-відьми. Вона пам'ятала, як проходила по ньому, коли Шота захопила її і забрала в землю Агада, щоб заманити туди Річарда.
Зубчасті піки, немов вінок з шипів, вінчали темний ліс на горизонті — гори Ранг-Шада. Темний і небезпечний, цей ліс захищав житло Шоти і не дозволяв нікому наблизитися до її палацу.
Келен мерзлякувато потерла руки, незважаючи на те що повітря було вологим і теплим. Холод пробирав її зсередини.
Через рідкісні проміжки між гілками виднілося розувате небо. Світанок тільки починався. Келен знала, що денне світло не розсіє темряву цього лісу. У самий сонячний день тут панувала похмура півтемрява.
Келен обережно зробила крок, і туман вибухнув шипінням, клацанням, криками — ймовірно, в ньому ховалися якісь звірі й птахи. В калюжі стоячої води майнули чиїсь очі, трохи виступаючі над поверхнею.
Келен зробила другий обережний крок і зупинилася. Вона зрозуміла, що не знає, в якому напрямку йти. Цей ліс всюди був однаковий.
Потім вона зметикувала, що не знає навіть, чи вдома Шота. Коли Річард і Келен останній раз зустрічалися з відьмою, Шота приходила в село людей Тіни.
До неї увірвався чарівник, поплічник Володаря, і Шоті довелося втікати. Її могло і не бути тут.