Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
Ні, Надін була у неї. Шота тут. Келен зробила ще один крок.
Хтось схопив її за ногу і перекинув на землю. Щось важке звалилося їй на груди, на мить позбавивши Келен здатності дихати.
З пащі, утиканої гострими зубами, покритими сірої булькаючої слиною, вирвалося шипіння:
— С-симпатична пожива.
Келен судорожно втягнула в себе повітря.
— Самюель! Геть від мене!
Сильні пальці стиснули їй ліву грудину. Безкровні губи розсунулися в злісній усмішці.
— С-Самюель з-з'їсть с-симпатичну поживу. — Келен приставила кістяний
— Це я згодую тебе тим, хто водиться он у тій калюжі.
Вибирай — або ти залишиш мене в спокої, або я переріжу тобі горлянку.
Лиса, вимазана брудом голова відсунулася. Жовті очі, палаючі, як два ліхтарі, з ненавистю дивилися на Келен. Самюель сповз з Келен, але вона як і раніше тримала ніж біля його горла.
Самюель підняв руку і вказав в темний туман.
— Господиня чекає тебе.
— Звідки вона знає, що я тут? — Самюель з шипінням посміхнувся:
— Господиня знає все. Йди за Самюелем. — Він пробіг кілька кроків і озирнувся через плече. — Коли господиня закінчить з тобою говорити, Самюель тебе з'їсть.
— У мене є сюрприз для Шоти. На цей раз вона зробила помилку. Коли я закінчу з нею говорити, у тебе не буде господині.
Безкровні губи Самюеля розсунулися, і він погрозливо зашипів.
— Твоя господиня чекає, — сказала Келен. — Пішли.
Самюель підтюпцем побіг вперед, обходячи пастки і озираючись іноді, щоб переконатися, що Келен йде за ним. Нарешті попереду з'явилося світло, і вони вийшли на край скелі.
Далеко внизу розкинулася знайома зелена долина, де жила жінка-відьма. Красиве місце — тільки Келен від цього спокійніше себе не відчула. Долину оточували скелясті піки, і здавалося, спуститися по стрімких скелях неможливо, але Келен знала, що тут є сходинки, вирубані в скелі. Стежка, ховаючись за деревами і валунами, обривалася прямо на краю прірви.
Самюель показав вниз, в долину.
— Господиня.
— Я знаю. Давай веди.
Слідом за Самюелем Келен почала спускатися з кручі. Подекуди вилася вузенька стежка, але в основному вони йшли по великих — їх були тисячі — сходинках, вирубаних в скелі.
Внизу, далеко в центрі долини, серед струмків і вікових дерев, стояв ажурний палац Шоти, На вежах і башточках тріпотіли різнокольорові прапори, ніби там проходило свято. Келен чула, як полотнища ляскають на вітрі. Це було красиво, але вона дивилася з ненавистю на цей прекрасний палац. Для Келен він був центром павутини. А всередині причаїлася загроза. Загроза для Річарда.
Самюель стрибав зі сходинки на сходинку. Він радів, що повертається під захист своєї господині, і, без сумніву, уявляв собі, як буде гасити Келен у великому казанку, коли господиня закінчить з нею розмовляти.
Він раз у раз з ненавистю поглядав на Келен, але вона ледь помічала його погляди. Вона сама була охоплена ненавистю.
Шота бажала Річарду зла. Келен знову і знову повторювала про себе цю фразу: це був ключ. Шота хотіла позбавити Річарда щастя. Шота хотіла змусити його страждати.
Келен відчувала, як сила гніву здіймається в ній, готова відгукнутися на заклик захистити Річарда. Келен нарешті знайшла спосіб знищити Шоту. Проти Магії Збитку відьма була безсила. Будь-який її щит буде знищений синьою блискавкою Кон Дар.
Келен відчувала, як магія тече по її рукам до пальців. Сині іскри вже тріщали навколо її стислих кулачків. Вона вже була майже охоплена кривавою люттю.
Вперше Келен не боялася жінки-відьми. Якщо Шота НЕ присягне залишити Річарда в спокої, вона перетвориться на порох ще до заходу сонця.
День розгорявся; хмари розсіювалися, і скелясті піки із засніженими вершинами, здавалося, росли на очах.
Келен відчувала, що в неї вистачило б могутності зрівняти із землею ці гори. Варто тільки Шоті висловити вголос те, що несе загрозу для Річарда, — і вона буде спопеляти. Самюель призупинився і показав довгим пальцем.
— Господиня. — Жовті очі з ненавистю дивилися на Келен. — Господиня чекає тебе.
Келен підняла руку. Сині нитки потріскували навколо її стиснутого кулака.
— Піднімешся на моєму шляху чи насмілишся втрутитися — помреш.
Самюель подивився на її кулак, потім подивився Келен в очі. Його безкровні губи розсунулися, він зашипів і стрімко поскакав у ліс, під захист дерев.
В коконі клекочучого гніву Келен рушила по схилу туди, де чекала її жінка-відьма. Вітерець був по-весняному теплий, день — яскравий і радісний.
Келен же радості не відчувала.
Під покровом високих дубів та кленів стояв стіл, накритий білою скатертиною і заставлений стравами, чашками і келихами. Перед столом на мармуровому троні, прикрашеному барельєфами з виноградними лозами з золотими листям і зміями, сиділа Шота. До трону вели три великі ступені.
Нестаріючі очі Шоти кольору мигдалю піднялися на Келен. Шота поклала руки на підлокітники, і кам'яна горгуля підняла голову, немов бажаючи, щоб її погладили. Червоний парчевий навіс приховував господиню трону від сонця, і все ж густе темно-руде волосся Шоти мерехтіло, ніби його торкалися сонячні промені.
Келен зупинилася, пильно дивлячись на відьму. Синя блискавка рвалася на волю.
Шота цокнула пальцями з яскраво нафарбованими нігтями. На її повних червоних губах заграла самовдоволена посмішка.
— Ну-ну, — сказала Шота своїм оксамитовим голосом. — Дівчинка-вбивця нарешті завітала.
— Я не вбивця, — сказала Келен. — І я не дівчинка. Але з мене вистачить твоїх ігор, Шота.
Шота перестала посміхатися і встала. Вітер зметнув її легке плаття. Не зводячи очей з Келен, вона спустилася по мармурових сходах.
— Ти припізнилися. — Шота повела рукою над столом. — Чай охолов, З безхмарного неба вдарила яскрава блискавка, і Келен здригнулася від несподіванки. Блискавка вдарила в чайник, але, як це не дивно, не заподіяла йому шкоди.