Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
— Я вдома, Надін.
Цього разу вона не знайшла що сказати.
— Надін, хто тобі ворожив… про твоє одруження?
— Віщунка по імені Шота, — остаточно зламавшись, прошепотіла вона.
Почувши це ім'я, Келен вся підібралася. Шота справді являла собою неабияку загрозу. Не мало значення, що говорить сама Надін або що вона хоче. Тільки Шота володіє могутністю, достатньою для того, щоб заподіяти їм з Річардом силу-силенну неприємностей.
— Шота! — Річард провів долонею по обличчю. — Шота. Я повинен був здогадатися.
І тут Річард зробив те, чого Келен ніяк не
Від його сміху всі страхи Келен відразу розвіялися. Якщо Річард сміється над підступами Шоти, значить, про них і думати не варто. Серце Келен розцвіло. Річард тільки що сказав, що вони зіграють весілля в Племені Тіни, як і хотіли, а те, що Шота прагне цьому перешкодити, — просто забавний жарт. Річард обійняв її ще міцніше, і Келен відчула, що теж посміхається.
— Пробач, Надін. — Річард махнув рукою. — Я сміявся не над тобою. Справа в тому, що Шота весь час влаштовує нам капості. Дуже шкода, що вона так брудно тебе використала, але така вже її натура. Вона — відьма.
— Відьма? — Прошепотіла Надін. Річард кивнув:
— У минулому їй вдавалося обвести нас навколо пальця своїми маленькими витівками, але на цей раз у неї нічого не вийде. Тепер я не стану звертати уваги на те, що Шота говорить. Більше в її ігри я грати не маю наміру.
— Відьма? — У Надін був спантеличений вигляд. — Магія? Вона переконала мене за допомогою магії? Але ж вона говорила, що їй небеса про це сказали.
— Та ну? А мені наплювати, хоч сам Творець.
— Вона сказала, що за тобою полює вітер. Я турбувалася. Я хотіла допомогти.
— Вітер? Полює? Вічно вона винайде щось новеньке.
— Так, але як же ми… — Надін відвела погляд.
— Надін, ніяких «ми» немає і не було. — Голос Річарда знову задзвенів. — І тобі краще кого б то не було це відомо.
Вона обурено задерла підборіддя.
— Не розумію, про що ти.
Річард довго дивився на неї, як би зважуючи, чи говорити ще щось понад те, що він вже сказав.
— Нехай буде по-твоєму, Надін. — Вперше за всю розмову Келен стало ніяково. Що б не означали ці останні фрази, у неї виникло таке відчуття, ніби вона підслуховує. Річарду, здається, теж було трохи совісно.
— Пробач, Надін, але мене чекають справи. Якщо тобі потрібна допомога, щоб потрапити додому, я зроблю все, що зможу. Ти отримаєш коня, їжу на дорогу, одним словом, все, що потрібно. Розкажи в Хартленді, що зі мною все гаразд і що я всім шлю найкращі побажання.
Знову увійшов Докас, і Річард повернувся до нього:
— Генерал Керсон тут?
— Так, Магістр Рал. — Річард ступив до дверей:
— Піду розберусь, що там у нього за складності. — Але генерал Керсон, почувши своє ім'я, вже сам входив у кімнату. З сивими скронями, але м'язистий і підтягнутий, він, хоча й був на голову нижчий Річарда, все одно виглядав досить переконливо в своїх обладунках з товстої шкіри. Короткі рукави залишали відкритими білі смужки шрамів у нього на плечах, що позначали звання. Генерал притиснув кулак до грудей, вітаючи Річарда.
— Мені необхідно з вами поговорити, Магістр Рал.
— Відмінно. Слухаю. — Керсон завагався.
— Я мав на увазі — наодинці.
У Річарда було не той настрій, щоб дотримуватися церемонії.
— Тут немає шпигунів. Говоріть.
— Мова йде про солдатів. Магістр Рал. Дуже багато хворих.
— Хворих? Що з ними?
— Ну, Магістр Рал, вони… Це…
— Розказуйте! — Насупився Річард.
— Магістр Рал… — Генерал Керсон подивився на жінок і відкашлявся. Половина армії абсолютно небоєздатна. У солдатів… пронос.
Річард перестав хмуритися.
— А! Ну що ж, мені дуже шкода. Сподіваюся, вони скоро одужають. По собі знаю, як це огидно.
— В армії це звичайна справа — але не в такому масштабі. І оскільки хворих дуже багато, потрібно вживати якихось заходів.
— Ну, давайте їм більше пити. І повідомляйте мені, як йдуть справи.
— Магістр Рал, потрібно вживати заходів. Негайно. Не можна допустити епідемії.
— Навряд чи у солдатів віспа, генерал.
Генерал Керсон заклав руки за спину і терпляче зітхнув.
— Магістр Рал, генерал Райбах, перш ніж відбути на південь, сказав нам, що ви бажаєте, щоб ми, ваші офіцери, прямо висловлювали вам свою думку, якщо вважаємо, що це важливо. Він попередив, що, за вашими словами, ви можете розсердитися, якщо вона вам не сподобається, але не станете карати нас за те, що ми її висловлюємо. Ще генерал Райбах додав, що ви бажаєте знати нашу думку, тому що у нас більше досвіду в командуванні армією, ніж у вас.
Річард потер підборіддя.
— Ви маєте рацію, генерале. Так, значить, це досить важливо.
— Бачте, Магістр Рал, я вважаюся одним з героїв битви при Шіваноні. Це було в Д'харі. Ми придушували заколот. Я тоді був ще молодим лейтенантом. Нас було п'ять сотень, бунтівників — сім тисяч людей. Вони засіли в лісі. Ми напали на світанку, і ще до заходу сонця з бунтом було покінчено. До заходу в Шіваноні не залишилося жодного заколотника.
— Вельми вражаюче, генерал.
— Анітрохи, — знизав плечима генерал Керсон. — Майже всі вони були зі спущеними штанами. Ви жодного разу не пробували битися, коли у вас кишки у вузол скручуються? — Річард визнав, що не пробував. — Нас всі називали героями, але насправді немає ніякого героїзму в тому, щоб знести людині голову, коли вона настільки ослабла від проносу, що ледве може стояти. Я не дуже-то пишаюся тією битвою, але це був наш обов'язок. Отже скориставшись їхнім станом, ми запобігли набагато більшому кровопролиття, яке б неминуче відбулося, будь їхнє військо боєздатне. — Він повів рукою, позначаючи околиці Ейдіндріла.
— У мене половина людей не може встати, а інші ледве ходять. Якщо на нас зараз нападе мало-мальськи велике військо, нам не позаздриш. Армія дуже ослаблена, і ми ризикуємо втратити Ейдіндріл. Я був би вдячний, якби ви підказали, що нам зробити, щоб змінити ситуацію.
— А чому ви просите ради у мене? Хіба у вас немає цілителів?
— Наші цілителі вміють лікувати тільки рани. Ми звернулися до цілителів і травників тут, в Ейдіндріле, але вони не справляються з такою кількістю хворих. — Генерал знизав плечима. — Ви — Магістр Рал. Я думав, ви знаєте, що треба робити.