Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Яценко Петро

Я повертався додому й розповідав про все побачене Мулі. І за якийсь час Мула теж захворів цією хворобою. Він терпляче очікував мене надворі біля видавництва, і ми разом ішли до автосалону після того, як майже збожеволіла від мого нахабства секретарка кидала в мене кактусом у пластмасовому вазончику…

Ми могли стояти біля вітрини автосалону годинами, навіть під дощем, навіть до закриття магазину і після нього, а тоді, утомлені й щасливі, поверталися до нашого приміського села і засинали, ледь переступивши поріг нашої хати.

Я не знаю, скільки

часу все це тривало б, якби у вівторок в нашому яблуневому саду не з’явилася дівчина. Першим її побачив Мула. Побачив і привів до хати. Перед тим був дощ, і дівчина, певне, ховалася під похилим віттям великої верби над потічком неподалік, бо мала мокрі ноги, а у волоссі — безліч мокрих подовгастих вербових листочків. І я чомусь спочатку, вилізши зі свого підвалу і ще не призвичаївшись до світла, упізнав у ній русалку або ж мавку, що її Мула відловив після дощу.

Ми зняли з неї мокрі босоніжки, дали їй рушника, я напоїв дівчину гарячим чаєм, а Мула пригостив щойно випеченими яблучними пирогами. Вона попросила ще гребінець, і ми кинулися розшукувати гребінець по всьому будиночку, а коли повернулися ні з чим, вона була вже розчесана, сиділа за столом і сміялася, бо гребінець, виявилося, лежав поруч на підвіконні.

Вона була гарна, як квітка.

І ця дівчина, що з’явилася в нас під вечір у вівторок, почала жити з нами. Вона не розповідала нам, звідки вона прийшла, і не сказала, як її звуть, а ми з Мулою не запитували, бо якщо людина не хоче казати щось сама, не варто допитуватися в неї і змушувати казати неправду.

— Твої пироги з яблуками непогані, — сказала вона Мулі в той перший день у нас, — та завтра я візьмуся до печі й що-небудь начаклую.

— У нас нема продуктів, — мовив Мула, — лише борошно, яблука і трохи спецій.

А вона відповіла:

— Ого-го!

Вона, мабуть, і справді вміла чаклувати, бо наступного дня з того борошна, яблук та води сотворила стільки смаколиків! Ми поїли, а з рештою Мула пішов на ринок і повернувся без них, але з грошима.

— На ці гроші ми купимо насіння та добрива і негайно засіємо город, — сказала вона.

— У нас нема городу, — мовив я.

— То зробіть, — знизала плечима наша дівчина.

І ми знайшли на горищі іржаві городники, почистили їх та почали копати й перегортати землю. Наша дівчина сиділа поруч на траві, між жовтих кульбабок і, сміючись, нашіптувала нам, коли ми спинялися, аби перепочити:

— Відпочивати не час. Швидше, швидше, а то весна закінчиться!

Ми з Мулою не хотіли, аби весна минула до того, як ми скопаємо город, і тому починали працювати з подвоєним завзяттям.

Коли нарешті велика ділянка була скопана, ми розмітили її, поробили грядки, порозсипали добрива та якісь піґулки проти бур'яну, а наша дівчина саджала насіння.

Вона була спритна, мов білочка.

Згодом вона взялася вчити Мулу пекти смачні тістечка й тортики, а за кілька днів, коли в Мули почало виходити, дійшла черга до мене та до моїх книжок. Вона спустилася до мого льоху, до моєї занедбаної словесної лабораторії, обнюхала мої книжки, показавши відстромленого великого пальця і сказавши: «Супер!.. Особливо ця ванільна», і взяла кілька на ніч почитати.

Приходу наступного ранку я чекав так, як не чекав ще жодного ранку у своєму житті. У мене навіть тремтіли руки! Річ у тім, що, крім мене, моїх склеєних книжок ще ніхто на світі не читав. Мула був неписьменний, а коли я кілька разів спробував почитати йому вголос, він дуже швидко засинав, навіть сидячи із розплющеними очима, і потім годі було видобути з нього хоч якусь думку.

Отже, зранку я чекав на Неї, як ніколи ні на кого не чекав. А вона не з’являлася зі своєї кімнати.

Уже минув час сніданку, а її все не було, і я чомусь подумав, що наша дівчина зачиталася моїми книжками: читає й нічого не помічає. Я послав до її кімнати Мулу, а сам зійшов до свого підвалу.

За кілька хвилин вона спустилася до мене, потягуючись і радісно позіхаючи:

— Доброго ранку! Давно так чудово не спала!.. Знаєш, після твоїх книжок такі кольорові сни!..

Я зрадів.

— Ти не ображайся, — продовжила вона, — але самі книжки, ну… не дуже добрі… погані. Це тому, що ти ліпив їх із чужих слів. Ліпи зі своїх — так вони виходитимуть значно кращими. Я відчуваю.

— Дякую, — сказав я і раптом зауважив, що в цьому завжди темному льосі стало ясно, мов удень.

Наша дівчина була світла, ніби сонечко.

Ми взяли її з собою нарешті, щоби розкрити перед нею нашу найбільшу таємницю — нашу Нейздісненну Мрію.

Ми з Мулою повели нашу дівчину в місто, і дорогою вона все дивувалася, чого ми такі незвично мовчазні й таємничі, і сміялася з нас, а ми були врочисті, передчуваючи, як вклякне зачудовано вона, побачивши ЦЕ.

Ми довели нашу дівчину майже до рогу двох великих вулиць, і я попросив її заплющити очі.

— О, та це буде сюрприз! — вигукнула вона. — Та що ж це таке?!..

Ми обережно підвели нашу дівчину до скляної вітрини і попросили тепер розплющити очі.

Вона розплющила та зайшлася сміхом:

— То оце і є ваша Велика Таємниця та Нездійсненна Мрія?.. Машина?.. Це ж дурниця! І навіщо вона вам потрібна?.. Дир-дир-дир… — наша дівчина закрутила уявне кермо та натискала уявні педалі. — Ви — малі діти!

— Ні, — відказали ми з Мулою, — ми придурки.

— Хіба? — з іронією зауважила вона. — Ну, та що, я буду переконувати вас у протилежному? — вона махнула рукою. — Ходімо, сьогодні ще слід прополоти наші грядки…

Коли ми повернулися додому, на нашому городі стояла якась велика вантажівка з ніби невеликою телевізійною вежею на ній. У центрі вежі була влаштована вісь, ця вісь оберталася, занурилася в землю й буравила дірку в нашому городі. Поруч із вантажівкою ходило троє дядьків-робітників.

Ми підійшли до них ближче й зупинилися, здивовані.

— Навіщо нам дірка в городі? — запитав я в робітників.

Один із них зареготав, другий стояв мовчки, а третій, що порався в кабіні, крикнув: