Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Яценко Петро

І хроб випхав з мого рота пістолет і відпустив мою шию.

— Атсчітать дєньґі! — наказав Великий Бос, звернувшись до джипа. Тоді джип випустив із себе якусь поважного віку жіночку в окулярах, яка винесла з собою валізу й машинку для перерахунку грошей, поставила все це на капот джипа та почала виймати з валізи та запихати в машинку стосики новеньких банкнот.

Нарахувавши тринадцять тисяч сімсот, жіночка поклала гроші до прозорого пакета й мовила:

— Двух євро у нас нєт.

Великий

Бос перевірив свої великі кишені та простягнув мені десять гривень:

— Так пайдьот?

Я кивнув та сказав:

— Є одне велике прохання… — тут я змовк, не наважуючись продовжити, а він набурмосився та нетерпляче гиркнув: «Ну што єщо?» А хроб, який весь час стояв поруч зі мною, знову видобув свого пістолета.

— Відвезіть нас тепер у місто, — продовжив нарешті я, — Мула не повинен бачити, що тут станеться.

— Ла-адна, — Великий Бос розслабився та всміхнувся. — Визавітє ім таксі.

Жіночка, яка рахувала гроші, поклала на капот джипа якісь папери з позначками в тих рядках, де треба «падпісацца». Я поставив підписи, і, коли раптом ненавмисне торкнувся рукою блискучого кузова джипа, моїм тілом прокотилася хвиля дрижаків. Я лякливо озирнувся: чи, бува, ніхто не помітив цього зухвальства?.. Та все було спокійно, лише наша дівчина підбігла та зазирнула до підписаних паперів, і від неї дуже пахло парфумами.

— Трінадцать тисяч за ету руіну! — вигукнула вона, звернувшись до Боса. — Зайчік, а нє мноґа?

— Ай, — скривився він, — ти нічєго в етам нє панімаєш…

Уже приїхало жовте таксі, а хроби між будівельним сміттям та пласкими ґумовими жінками все шукали лотерейні квитки. Жіночка дала мені прозорий пакет, де, мов рибки з райдужною лускою, лежали гроші. Я поклав пакет на заднє сидіння таксі й помітив, що водій у дзеркало косить на мене та на ці гроші зляканим оком, схожим на око коня, якого запрягають не господарі. Далі я заніс до авта цеберко з яблуками і нарешті — досі непритомного важкого Мулу.

Дорогою до міста Мула марив, казав, що знає цих великих комах у її волоссі. Що це — генетично модифіковані блощиці, які тому й такі великі, і не ссуть кров, і можуть навіть світитися вночі.

«На базарі… — марив Мула, — …я бачив — їх продавали на базарі… в банках… по дев’яносто гривень штука… їх носять у волоссі повії, кралі в місті та жінки великих босів…»

Коли Мула в таксі прийшов до тями, я сказав йому:

— Мула, ти марив. Ти казав, що наша дівчина — жінка Великого Боба.

Він здивувався, потягнувся та посміхнувся:

— Так, я справді марив. А це правда, що ми бачили нашу дівчину?

— Правда.

— Слава Богу! — зрадів Мула.

У місті ми попросили водія висадити нас біля крамниці, де продавався одяг. Ми зайшли туди й постали, усміхнені, перед здивованим продавцем: я — білий, весь обсипаний крейдою та пилом, з прозорим великим пакетом грошей, та Мула — теж білий і в обгорілій куфайці, з повним яблук цебром.

Ми теж були трохи здивовані, бо продавець виявився мулатом, а в нашому, нехай приміському, але селі, ми не часто бачили мулатів.

— Доброго дня! — вимовив нарешті продавець. — Що вас цікавить?

— Нас цікавить одягнутися як боси, бо в такому вигляді нас не пустять до салону, — пробубонів я, а Мула захоплено зашепотів продавцеві:

— Це туди, де охорона-хроби, і де можна побачити крізь вітрину машини!..

Ми віддали мулату сім сотень євро, попросили не економити, і він підібрав для нас два костюми, дві пари лакованих черевиків, нові білосніжні сорочки, краватки згідно з модою, навіть свіжі шкарпетки.

— Вам би ще постригтися, — порадив він. — Моя мама уміє стригти.

— Добре! — погодились ми.

Продавець побіг дзвонити, і дуже швидко приїхала на таксі повновида білява жінка та постригла нас із Мулою затупленими ножицями всього за сто євро.

З магазину Мула та я вийшли схожими на крутих продавців, високооплачуваних робітників або середніх босів. Лишень Мула з підозрою поглядав на своє повне яблук оцинковане цебро:

— Боюся, із цим хроб може не пропустити.

— Міняємося, — я простягнув товаришу пакет із грошима.

— Ні, — запротестував Мула, — так не пустять уже тебе.

— Тоді треба щось із цим відром робити, — замислився я.

— Подаруємо його податковим інспекторам як оплату за небо! — запропонував Мула.

Ми пішли на найближчу пошту та оформили відро посилкою, і адресу я написав таку: «Податкова інспекція. Інспектору в окулярах. Оплата за небо». Посилка нам коштувала десять гривень (тих, що дав Великий Бос), адже євро на пошті не брали.

Завершивши цю справу, ми з Мулою розхвилювалися, бо настав час для найголовнішого: ми попрямували містом до великого салону на розі двох вулиць — туди, де продавали нашу Нездійсненну Мрію.

Дорогою ми бачили повсюди на стовпах та на тумбах для афіш великі кольорові плакати з фотографією життєрадісної, з посмішкою до вух, з витріщеними очима фізіономії Продавця лотерейних квитків та написом поруч:

«Усі на похорон Продавця! Останній розіграш Щасливого Квитка! Миттєві лотереї: призи й подарунки кожному!»