Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Яценко Петро

— Воду шукаємо!

— Геодезисти, — сказав Мула.

— Ідіоти! — вигукнула наша дівчина, кинувшись зі стиснутими кулачками до робітника, що стояв мовчки. — Ви не бачили, що це був город!?.. Наш город!

Тоді мовчазний робітник теж зареготав і сказав:

— Вам заплатять.

— Ходімо, — мовили ми з Мулою нашій дівчині, — все одно тепер з ними нічого не зробиш.

І ми втрьох пішли до хати, де все одно було чути дирчання мотору, що обертав вісь із буром, який свердлив дірку в нашому городі.

А через ніч раптом прийшов той

день— сонячний весняний день, клятий день — день, коли вбили Продавця лотерейних квитків.

Вона прокинулася так рано, що коли прокинулися ми, вона вже начаклувала силу силенну фантастично смачнющих тістечок та яблучних пирогів. Мула сам не подужав би понести їх на ринок, і я взявся йому допомагати. За якісь дві години ми розпродали все це і поверталися назад щасливі, бо в нас були гроші, а ще ми вже знали, що надокучливого Продавця лотерейних квитків більше не буде. Ця новина огорнула наше невелике село вмить, бо вона з тих новин, які навіть не слід передавати із уст у вуста — вона носить себе сама. І знову ж таки, нас із Мулою, як і всіх, цікавило: хто наважився убити Продавця лотерейних квитків?..

Наша дівчина чекала нас на порозі нашого будинку. Вона була усміхнена і промовила:

— У мене є для вас новина.

— Знаємо, — відповіли ми, — нема цього набридайла — продавця квитків.

— Як! — вигукнула вона. — Цього гладенького пузанчика?!.. Невже він більше не завітає до нас?! — і зразу стала сумна.

— Ти хіба не чула? — здивувалися ми з Мулою. — Усі вже знають.

— А я хотіла сказати, що поки вас не було, приїжджали люди від якогось Великого Боса і пропонували за цю хатинку десять тисяч.

— Невже! — вигукнув тоді я. — Вона ж не коштує більше тисячі!

— Я сама здивувалась, — відповіла наша дівчина, — та ті люди сказали, що тут побудують торговий центр.

— Я не продам нашої хати й саду, — сказав я.

— Продаси, — заперечила наша дівчина. — Усе одно продаси. Вас змусять. Великі боси не відступають… А тепер я повинна йти від вас. Дякую, що були гостинні.

І ми не почули від неї більше жодного слова — вона негайно від нас пішла: спустилася зі сходинок ґанку, покрокувала далі стежкою до вулиці й вулицею, не обертаючись.

Вона пішла від нас.

Мені й Мулі стало так погано, що ми навіть не змогли її наздогнати, та мені здається, ми знали, що колись той клятий день настане, і ми розлучимось із нашою дівчиною; ми передчували це, бо не могли про це думати. Придурки ж бо не вміють думати. Вони вміють лише передчувати.

Вона від нас пішла. Я пам’ятаю той день до найменших подробиць, і тепер, коли ми з Мулою летимо в прірву, він кипить у моїх очах виставкою кольорових картин. Здається, я зміг би відтворити розташування й обриси всіх хмар на небі того дня, і я переконаний, що запам’ятав усі зірки в ніч опісля.

Мула і я не спали, хворіли цілий день і ніч до ранку. Мула напік пляцків, і це були пляцки горя. Їх неможливо було їсти, на них неможливо було дивитися без сліз: так багато він вклав до них нашої журби, солі, перцю і ще якоїсь гидоти.

Я палив надворі залишки своїх зліплених із чужих слів книжок, а Мула над ранок зник і повернувся аж по обіді. Зі собою він приніс коробку, а в ній — із десяток згорнутих трубочками ґумових жінок.

— Навіщо це? — поцікавився я.

— Замість неї, — відповів він. — Покладемо їх у її кімнаті.

Ми довго, до потемніння в очах, червоніючи, дмухали в цих жінок, напомповуючи їх повітрям, а затим занесли до кімнати нашої дівчини, поставили й посадовили в усіх закутках. Мула запихав одну жінку навіть під ліжко і, коли це робив, знайшов під ліжком кілька зім’ятих лотерейних квитків.

— Дивись, наша дівчина грала в лотерею, — сказав Мула.

— Ці квитки — усе, що лишилося в нас від неї, — додав я.

Ми поклали їх на її тумбочку. Ми чекали, що наша дівчина повернеться. Але вона не повернулась ані через день, ані ще через день, і тоді нам із Мулою стало зрозуміло, що всі ці десятеро мовчазних ґумових жінок в її кімнаті не замінять нашу дівчину.

Я вийшов у яблуневий сад, де вже другу добу сидів на дереві, виглядаючи її, Мула, і сказав:

— Мула, вона не повернеться.

— Я знаю, — відповів він, — але я сумую.

— Я теж, — мовив я. — Треба її знайти.

— Її не можна знайти! — гукнув він мені зі своєї старої яблуні. — Вона ж не загубилася. Вона пішла!

— А може, вона пішла і загубилася, — зауважив я.

— Може! — зрадів Мула і почав спускатися на землю. — Хочеш яблуко? — спитав він, стоячи вже на найнижчій грубій гілляці.

— Хочу.

— Лови!..

Ми вирішили написати оголошення й порозвішувати їх у нашому селі. Але тут перед нами постало відразу багато проблем. По-перше, ми не знали як звати її. По-друге, ми не могли визначити колір її очей. Мула казав, що вони в неї сірі, а я був певен, що карі. Зрештою, ми дійшли згоди, вирішивши, що одне її око було карим, а інше — сірим. і все одно, це нічого нам не давало. Тож після кількох годин роздумів у словесній лабораторії я склав таке оголошення:

«Загубилася дівчина. Гарна, як квітка, Спритна, мов білочка, Світла, ніби сонечко. Хто її бачив, скажіть це, будь ласка, нам. Ми з Мулою дуже шукаємо її».

Я написав це оголошення сто п’ятдесят разів, Мула зварив клейстеру, і наступного дня ми обклеїли цим оголошенням майже всі стовпи й паркани нашого приміського селища та стали чекати.

Першою розтривожила нас, загрюкала по наших дверях палкою, закричала в нашу темну хату сусідка — баба Ганка: