Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
Навколо тим часом вже зібрався та гудів гурт фортечан.
— Повбирали форму і думають, що все отак і можна!.. — кричала гучним голосом праля міцної постави. — Отак просто людей забирати!.. Зразу видно — бандити вони!.. Бандити!..
Натовп схвально загудів та посунув на міліціянтів. Ті зі словами: «Ну, ви ще увидите… Увидим, хто бандит…» відступили до свого «бобика», бряцнули дверцятами, авто завило сиреною, надсадно гуднуло мотором і, розсікши людей, виїхало з фортеці…
— Як вони нас знайшли? — дивувався Мула, коли ми йшли разом до будинку, де мешкали.
—
— Перша частина Продавцевого передбачення справдилась, — уголос міркував я вже в нашій кімнаті. — Тепер слід очікувати справдження другої.
— Не пізніше як завтра фортецю оточать війська! — врочисто виголосив Мула.
Ми добряче потомилися за минулу ніч, тому, навіть не поснідавши, негайно полягали спати.
Прокинулись ми так рано, як, мабуть, ще ніколи добровільно не прокидалися. Годинник на моїй тумбочці показував п’яту ранку. За вікном ледь жевріло. До сніданку було ще далеченько, тож ми вдягли наше дрантя і вийшли з будинку в ранкову сутінь.
Мула показав на східці, прироблені до зовнішнього муру. Ми давно хотіли помандрувати ними.
Зійшовши нагору, ми опинилися на мурі, на майданчику, де, певно, колись стояли гармати. Ми розмовляли, дихаючи ранковим повітрям й дивлячись на чудовий краєвид унизу. Та раптом водночас змовкли. На наших очах із землі довколишніх полів, один поруч одного, почали рости гриби! Проте навіть з висоти муру ці гриби видавались велетенськими.
У перших променях сонця, що сходило, ми бачили, як оголена осінньо-весняна земля спочатку набухала, ніби піднята зсередини чиєюсь парасолею; затим розтріскувалась, немов яєчна шкаралуща; опісля всередині невеличкого пагорба, що утворився, з’являлась купка землі — отак бува, коли працює підпільник-кріт — і нарешті з неї виростала людська голова!.. Голова піднімалась вище, обтрушувала з себе землю та відпльовувалась, і з ґрунту вилазили вже плечі й тулуб. На світ, матюкаючись, з’являлася людина… О, ні-ні! Не людина! Ми з Мулою вже знали, що це були не люди. Навіть нам, придуркам, відомо: так народжуються лише хроби.
Хроби виходили з землі вже в повній амуніції: вбрані в чорні шкіряні куртки та чорні джинси, із ножами за поясом та великими дрючками в руках.
Поволі над полем розлігся гамір, що складався з одного лиш лихослів’я. Хроби не вміють інакше говорити, а надто, коли обтрушуються та протирають очиська від піску й землі.
Ми стрімголов скотилися з муру і побігли до апартаментів Продавця. Лотерейник мешкав у невеликому котеджі й, на нашу радість, не спав, а спокійно поливав зі шланга газон.
— Біда! — вигукнули ми з Мулою, зупинившись поруч і важко дихаючи.
— Що таке? — стривожився Продавець.
— На полях ростуть хроби!.. Повно!.. Десятки, сотні тисяч!!..
— А, — сказав лотерейник і полегшено зітхнув. — Це ще не біда… Це не біда, поки не приїхав Великий Бос. А він, наскільки я знаю, рідко прокидається раніше дев’ятої. Навіть задля війни.
— Війни? — перезирнулись ми.
— Ну так, — всміхнувся Продавець. — Поки Бос прокинеться, поки почистить зуби та поснідає… Ще з годину забере дорога сюди… У нас є час принаймні до одинадцятої. Облога не розпочнеться раніше… У нас повно часу! — Продавець квитків видавався цілком щасливою людиною. — Я ще встигаю полити зелень. Не люблю, коли це робить автоматика. Вранішнє власноручне поливання квітів — запорука доброго настрою впродовж цілого дня!.. — лотерейник поклав шланга на землю. — Але, на всяк випадок, скажіть сторожі, нехай позачиняє всі брами й запустить до рова воду… І крокодилів!.. — гукав Продавець уже в наші спини.
Умить діставшись головної брами, ми довгенько тормосили старенького вартового, який солодко спав. Він лежав на лаві й покрився зверху великим щитом, мов черепаха.
— Га?.. Шо таке?.. Шо сі стало?.. — глипав він на нас напівсонними очима, підводячись та позіхаючи.
— Фортецю облягають хроби, — сказав Мула. — Чуєте гамір?.. — знадвору справді линув дивний гуркіт, ніби океан розлився по той бік мурів.
— Ага, — мовив вартовий флегматично. Відтак він поглянув на наручного годинника, відсунув щит, побризкав на обличчя водичкою з крана і аж тоді підійшов до якоїсь круглої дірки в кам’яній стіні та закричав у неї:
— Іване!.. Василю!.. Вставайте!.. Війна!..
Опісля дідок-вартовий озброївся довгим списом та обережно визирнув з брами.
По той бік глибочезного широкого рову, над яким нависав перекидний міст, у пасмах ранкового туману, стояли нескінченні лави хроб’ячого війська. Передні ряди хробів чухались, тупцювали з ноги на ногу, точили камінцями ножі, вимахували важкими дубцями… Усі довколишні поля ожили й ворушилися.
— Вправляються, щоб не змерзнути, поки приїде Бос, — прошепотів мені Мула, з цікавістю оглядаючи велетенське військо.
Вартовий тим часом відчинив вмуровану в стіну невеличку шафу, попорпався в ній, і раптом десь поруч загуділо, а обабіч перекидного мосту з’явилися і з брязкотом напинались металеві ланцюги. Місток почав підійматися.
Звідкілясь знизу теж почувся гуркіт. Ми з Мулою схилилися, зазираючи до викладеного замшілими кам’яними брилами рову, і побачили, що туди зі стін фортеці вливаються потужні струмені води. Вода швидко затоплювала заросле травою та низенькими кущами дно.
Скоро перекидний міст піднявся й затулив собою головний вхід до фортеці. Ми з Мулою зайшли в невеличкі двері у брамі та спускалися кудись вузенькими стрімкими сходами. Попереду шкандибав, світячи ліхтарем, вартовий. Він попросив нас допомогти.
— Поки ті Іван з Василем свої брамки позачиняють та сюди прийдуть, — облога мине, — буркотів вартовий, — а крокодилів уже треба випускати…
Ми вийшли на невелике подвір’я і відразу притислись до стіни, бо просто перед нами лежав, роззявивши пащеку, довжелезний крокодил.
— Нічо-нічо, — всміхнувся вартовий, — він добрий, — і дідок долонею плеснув рептилію по верхній щелепі, кажучи: — Сніданку не буде, Ґєню… А обід сам собі зловиш.
Крокодил стулив пащу.