Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Яценко Петро

За дверима міліційної будівлі, у заґратованому вікні, видніла голова чергового.

— Де карцер? — спитав я в нього, поклавши на поличку під віконцем кулемета — він був до біса важкий. Черговий роззявив рота, але нічого не сказав, а лиш показав пальцем на сходи, що з вестибюлю вели донизу — мабуть, у підвал.

Уже на сходах я озирнувся й помітив, що черговий кудись гарячково телефонує.

На шляху в нас були грубі ґрати. По той бік стояв стіл, на якому лежала скинута з телефона слухавка і майже

порожня пляшка горілки. Під столом навкарачки стояв дядько у формених штанах та розхристаній сорочці, з-під якої видніла вовна грудей.

— Відчини нам, будь ласка, — попросив я, бряцнувши кулеметом, а Мула з їжаком у руках, наче з хлібом-сіллю, приязно всміхнувся.

Дядько під столом мученицьки застогнав, і ми побачили, що він руками нишпорить по темній підлозі.

— Відчиняй, бо мені ґранатомет падає, — стривожено мовив Мула, і переляканий дядько виліз з-під столу і тремтячими руками відсунув засув.

Ми увійшли, і мій товариш негайно вручив міліціянтові всіяного детонаторами їжака:

— На ось, потримай.

Червоні очиці стража порядку стали круглими, як місяць уповні, і міліціянт видав тонкий короткий зойк.

Ногою я зачепив щось на долівці — почувся металевий брязкіт. Я нахилився й підняв пістолет:

— Ти не це шукав? — я поглянув на міліціянта. Та він лиш судомно ковтав слину й тремтів губами, дивлячись на вибухового їжака, якого тримав у простягнутих руках.

Я поклав пістолета на стіл. Мула тим часом знайшов десь в’язанку ключів і, сказавши: «Відчуваю, що він десь тут», — пішов коридором.

Усі двері камер були прочинені, крім однієї, на якій було криво намальовано велику червону літеру «К». Мула відчинив віконце у дверях і зазирнув, потім поглянув на мене. Я подивився у віконце теж і побачив лиш морок.

— Він там, — сказав Мула.

— Хіба? — не повірив я.

Замість відповіді Мула, брязкаючи ключами, відчинив двері. Смуга світла впала з коридору до камери, і на нарах під стіною я розрізнив людський силует. Чоловік сидів, спершись ліктями на коліна й обхопивши руками голову. Він був голий.

— Вони й досі тримають Харона в карцері! — тихо сказав я.

Могутній перевізник повільно підвів голову й подивився на нас.

Я очікував, що в ньому заяріє лють, та постать Харона випромінювала невимовну тугу. Він знов опустив голову й пробубонів щось невідомою мовою.

— Ходімо з нами, — ласкаво сказав перевізникові Мула.

— Так, нумо звідсіль, — мовив я.

Харон зітхнув, піднявся з нар, і ми помітили на його боках та спині червоні смуги — певно, сліди ґумових палиць.

З вулиці долинуло виття сирени. Ми втрьох вийшли до коридору. Харон кульгав. Раптом він став занепокоєно озиратись, говорити й показувати нам щось. Ми здогадалися, що йому потрібно.

— Де його весло? — спитав я в на смерть переляканого небезпечним їжаком міліціянта. Охоронець порядку самими очима показав на прочинені двері навпроти.

Це була кімната чергового. Упоперек неї, спираючись на дві шафи, простягалось знаряддя Харонової праці. На веслі скраю висіла пара шкарпеток, ремінь до штанів, вішак із форменим кітелем. Мабуть, воно слугувало ще чимось на кшталт волейбольної сітки, бо на одній із шаф лежав м'яч.

Побачивши весло, перевізник помітно зрадів, вигукнув щось неголосно басом і ручицею ухопив свою цяцьку, від чого всі речі з весла попадали.

— Будівлю оточено! — загугонів з коридору мегафон. — Здавайтеся!

— Благаю!! — почувся зойк заїжачкованого міліціянта. — Саперів!..

Харон занервував, спробував вистрибнути у вікно, але там були ґрати.

— Отак-от, друже, — співчутливо проказав Мула. — Хотів ти подивитись на наш світ, а вляпався в нього по вуха!

Визирнувши до коридора, ми побачили двох людей у чорних масках. «Бандити», — подумав я, а Харон плеснув їх веслом. Незнайомці в чорному, впустивши маленькі автомати, з’їхали стінкою на підлогу.

Ми дременули коридором, а далі — вгору сходами.

За хвилину Харон, Мула та я з усім нашим озброєнням і веслом вже розташувались на плоскому даху будівлі.

Унизу, на вулиці, стояли два легковики з блимавками та автобус із темними вікнами. З нього виходили озброєні люди в камуфляжі.

— Іще бандити, — сказав Мула. — Щось їх багато.

По нас вистрілили, бо над моєю головою свиснула куля.

— Слід їм відповісти, — мовив я, — нехай знають, як стріляти по придурках! — і я підсунув на край даху кулемет.

Кулемет засмикався і заговорив голосно: «Та-тара-та!» від чого всі бандити внизу погепалися на асфальт. Я прицілився в один із припаркованих міліційних легковиків, наробив у ньому дірок і став чекати, поки авто займеться чи вибухне (якщо з великокаліберного кулемета продірявити машину — вона обов’язково має вибухнути. Про це я знав з американських кінострічок). Однак, на мій подив, підірвався й повільно перекинувся сусідній міліційний автомобіль: Мула поцілив у нього з ґранатомета.

Харон звівся на повен зріст і, вимахуючи кулаками, гортанним басом переможно закричав.

Затим ми знищили ще спорожнілий автобус унизу й забралися з даху.

Перевізник жестом попросив у мене кулемет. Я з радістю віддав, бо для мене він був заважкий. Натомість отримав від Харона непідйомне весло.

— Мула, допоможи! — захарчав я, притиснутий веслом до підлоги. Мій товариш простягнув свій ґранатомет Харонові, і ми вдвох ухопили й понесли знаряддя човняра.

На сходах, за камінним поруччям, невміло причаїлися кілька міліціянтів. Вони чигали на нас.