Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
І мене кудись везли, і несли на ношах у ніч, а потім я опинився голим в теплій воді, у ванні. Повновида усміхнена жіночка в лікарняному халаті мила мене великою мочалкою. Пахло сосновим лісом.
— Де Мула? — спитав я стурбовано.
— Той другий?.. — добросердо всміхнулась жінка. — Теж, миється… Все з ним добре…
Пам’ятаю, як нас із товаришем стригли та голили в перукарні, і Мула просив не зрізати його косичку. Ще пригадую звернену до мого товариша репліку лікаря з розумними очима:
— Все могло бути
Два тижні Мула та я мешкали в просторій затишній кімнаті, з вікна якої, з висоти, можна було бачити мальовничий пейзаж: давній мур із бійницями, звивисту річку за ним та жовто-червонуваті осінні дерева.
Нам швидко кращало. Продавець особисто проводив мене до стоматологічного кабінету поверхом вище, і невдовзі я вже не шепелявив. Ми з Мулою хрумтіли морквами-цукрівками, їли кілограмами фрукти й сосиски зі справжнього м’яса, ходили на прогулянки і в тренажерний зал, де дивилися на тренажери…
— Безперечно, вам відомо вже, яке це незвичне місце, — мовив Продавець, завітавши до нашої кімнати якось уранці.
— Так, — відказав Мула, — це фортеця.
— Правильно, — всміхнувся наш рятівник. — Ці укріплення були збудовані дуже давно, до речі, вашим, Мула, далеким пращуром… Так-так, ви є нащадком знаного роду і, між іншим, єдиним нащадком…
— Ні, не єдиним, — заперечив ошелешений Мула. — У мене десь є ще тітка. Вона платила за лікування мого зуба.
Продавець всміхнувся ніяково:
— Мені прикро вас розчаровувати, але вашою тіткою був я… Тобто, я виконав те, що зробила б вона, якби вона у вас була… Я знав, що ви не маєте грошей на лікування, тому надав їх лікареві.
— Дякую, — сказав Мула, — але чому?.. Чому ти такий добрий?
Лотерейник споважнів і мовив:
— Літописи оповідають, що ваші, Муло, предки з давніх-давен прагнули плекати сади. Натомість вони змушені були захищатися від ворогів і звели ці мури. Проте тут завжди надавали притулок і захист усім знедоленим, вигнанцям, підтримували зневірених… Я придбав свого часу й оновив цю пам’ятку. І теж прагну оселити в моєму серці шляхетність, за змоги діючи людям добро.
— Мула, ти, мабуть, барон або граф!.. Оце так! — захоплено мовив я.
— Ні в якому разі! — запротестував мій товариш. — Чи ти чув, щоб граф чи барон не вмів читати й писати?..
— Я перепрошую, — втрутився Продавець, — та я завітав до вас не просто так. Лікарі гадають, ви вже достатньо дужі, щоб здійснити прогулянку фортецею. Мені не терпиться показати й розказати вам чимало цікавого. Згода?..
Неабияк заінтриґовані, ми в товаристві Продавця вийшли надвір. Вбрані ми були в лахміття, в якому нас привезли сюди. Щоправда, його повернули нам ретельно випраним, випрасуваним і зацерованим, навіть трохи накрохмаленим. Продавець же був у стильному синьому з блискітками костюмі, і на вилогах його піджака лежав великий гострий комірець білої сорочки.
Жестом наш гід показав на будівлю, в якій ми лікувалися й мешкали. Це був чотириповерховий, складений з того ж каміння, що й фортечні мури, з черепичною покрівлею дім. До кожного склепінчастого вікна внизу були вчеплені квітники з яскравими квітами.
Кілька днів тому квітів не було, але тепер осінь майже завершилась, старе листя з дерев поопадало і на гілках швидко набухали весняні бруньки. Скоро знову мало прийти літо. Вночі термометр не показував менше десяти градусів тепла, і рослини виставили надвір.
— Хочу відрекомендувати вам людей, що працюють в цьому будинку, — сказав Продавець. — Вони лікарі. І хоч зараз вони зайняті, ми їх не бачимо, але ви, мабуть, відчули, що кожен з них є фахівцем. І я сказав би навіть Фахівцем з великої літери.
— Так, — погодилися ми з Мулою, — тут до нас ставилися добре. Нас навіть лікували.
Продавець всміхнувся:
— Повірте, друзі, у найкращій клініці світу ви не одужали б швидше. А все тому, що кожен тут працює за покликанням. І, що важливо, отримує за це гідну винагороду. Адже існує особливий талант, особливе вміння — уміння винагороджувати…
— Вам, мабуть, здається, що я вихваляюся, — додав за хвилю Продавець, — але не я придумав цю систему. Я лишень продовжую давні традиції…
— Ми бачили тут схожий будинок, — сказав Мула, — у ньому лікують тварин.
— Там працює дорожній патрульний, якого ми не взяли з собою, коли стрибали з моста, — додав я.
— Він здійснив свою Нездійсненну Мрію, — озвався Продавець. — Я приніс йому Щасливого Квитка, і він тепер щасливий… Спеціалізується на птахах, багато про них знає. Його навіть вчити не довелося — так буває з тими, в кого є Нездійсненна Мрія…
Ми посідали в чотиримісний електромобільчик з дахом, але без дверей, і широкою цегляно-червоною доріжкою поїхали вздовж фортечних мурів.
Територія цього стародавнього укріплення була значна, але дбайливо впорядкована. Ми їхали, і Продавець повсякчас вітався із зустрічними такими ж автомобільчиками та перехожими, показував навсібіч:
— Отам їдальня і ресторан… Онде пральня… Бібліотека… Пасіки…
Шеренги вуликів, закиданих сухим листям, стояли між деревами саду, впираючись у стіну фортеці.
— У тій стіні всередині — цукерня, що робить шоколадки, — розплився посмішкою наш гід.
Ми з Мулою побачили, як із дерев’яної брами патлатий хлопчина в робочому комбінезоні виносить і кладе в кузов вантажного електромобіля картонні коробки.
— На цукерні підробляють поети й поетки, — пояснив Продавець. — Поети вантажать готовий продукт, а поетки слідкують за якістю й дегустують. Пишуть рекламу. Решту робить автоматика.
«Солодкі марення збуваються», — подумав я, а Продавцеві сказав: