Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Річард зробив крок у бік. — Вони рухалися ланцюгом між деревами. Я був прихований тінню. Вони не могли побачити мене, однак, я їх бачив як на долоні.
— А чому ти не сховався? — Запитав Віктор.
— Вони йшли прямо на мене. Я не знав, що вони тут роблять, але було схоже, що вони прочісували ліс, і я б не зміг довго ховатися. І, крім того, Келен могла бути поблизу, а я не міг дозволити їм заподіяти їй шкоду. Адже якби я чекав далі, солдати б самі знайшли мене, і я втратив би елемент раптовості. Крім того, наближався світанок. Темрява
Ніхто не сказав ні слова.
Річард повернувся до Кари.
— А де була ти? — Кара здивовано моргнула. Вона на мить задумалася перш, ніж відповісти.
— Я…, я точно не пам'ятаю. — Річард насупився.
— Ти і не пам'ятаєш?
— Я робила обхід нашого табору. Я пам'ятаю, що щось мене насторожило, і я вирішила пересвідчитися, що навколо спокійно. А потім відчула запах диму і почула дзвін мечів.
— І ти відразу кинулася назад? — Кара смикала косу, перекинуту через плече. Було видно, що вона не може пригадати.
— Ні — Вона спохмурніла. — Ні, я зрозуміла, що щось сталося; що на вас напали, я чула передсмертні крики людей і дзвін сталі. А потім я побачила Віктора і його людей, а дим, що я відчула, був від їх багаття. Я подумала, що якщо я ближче до них, ніж ви, то самим правильним у цій ситуації, буде розбудити їх і прийти до вас на допомогу.
— Що ж, досить логічно, — сказав Річард. Він втомлено провів долонею по обличчю.
— Це правда, — сказав Віктор. — Кара була поруч з нами, коли я теж почув дзенькіт сталі. Я пам'ятаю це, бо вже не спав. — Брова Річарда підвелася. — Ти не спав?
— Так. Мене розбудило виття вовка.
5
Річард різко нахилився до коваля — Ти чув виття вовків?
— Ні, — Віктор насупився, пригадуючи, — вив тільки один.
Три людини чекали в мовчанні, поки Річард дивлячись у простір, подумки намагаючись поєднати разом частини якоїсь великої головоломки. Ніккі озирнулася через плече на загін під кленом. Хтось із чоловіків позіхав, очікуючи, інші розташувалися на землі, решта ліниво базікали. Деякі, сховавши зброю, притулилися до стовбурів дерев і роздивлялися найближчий ліс. Вони чекали.
— Це трапилося сьогодні вранці — прошепотів сам до себе Річард. — Сьогодні, коли я ще не зовсім прокинувся, але й не спав уже, то точно пам'ятав, що сталося того ранку, коли зникла Келен.
— У ранок битви — м'яко поправила Ніккі.
Занурившись у свої думки, Річард, здавалося, не почув її.
— Я, мабуть, з якихось причин пам'ятав те, що трапилося в той ранок, коли я прокинувся. Він раптом повернувся і схопив її за руку. — Коли ви несли мене пораненого в той будинок, півні кричали?
Здивована різкою зміною предмету розмови, і не розуміючи, чого він добивається, Ніккі знизала плечима. — Гадаю, це могло бути. Я не пам'ятаю. А що?
— Вітру не було. Я пам'ятаю, що чув каркання ворони, крик півня, бачив нерухомі гілки дерев наді мною. Вітру не було взагалі. Я пам'ятаю, всі вони були зовсім нерухомими.
— Ви маєте рацію, лорд Рал — сказала Кара. — Я пам'ятаю, що коли натрапила на табір Віктора, дим від багать піднімався прямо вгору, тому що повітря було абсолютно спокійним. Я думаю, саме тому ми змогли так здалеку почути дзвін сталі та крики — не було навіть легкого вітерцю, щоб заглушати звуки.
— Якщо це допоможе, — сказав коваль, — коли ми принесли вас до будинку, там бродило кілька курей. І, так, ти правий, півень був, і він дійсно кричав. Але ми побоювалися, що нас можуть вистежити, а Ніккі потрібен був час, щоб вилікувати тебе. Я боявся, що півень може притягнути небажану увагу, тому наказав перерізати йому горлянку.
Вислухавши Віктора, Річард знову заглибився в свої думки. Він смикав пальцями нижню губу, розглядаючи подумки ще одну частину загадки. Ніккі вже почала думати, що він забув про їхню присутність.
Вона злегка нахилилася до нього. — Ну і?..
Він моргнув, і, нарешті, глянув на неї. — Отже, коли я прокинувся сьогодні, я, справді, згадав той ранок. І на це є причина. Іноді ми запам'ятовуємо щось, що начебто не має сенсу, але для цього завжди є причина.
— Яка? — Запитала Ніккі.
— Вітер. Тим ранком вітру не було взагалі. Але коли я прокинувся тоді, в ранковій напівтемряві, я бачив, що гілки дерев рухалися.
Ніккі сильно бентежило його занепокоєння з приводу вітру, а ще її турбував стан його розуму. — Річард, ти спав і тільки що прокинувся. Було темно. Можливо, тобі тільки здалося, що гілки рухаються.
— Можливо — це було все, що він відповів.
— Можливо, це рухалися солдати, — припустила Кара.
— Ні, — роздратованим жестом він відхилив її припущення. — Це було трохи пізніше, вже після того, як я виявив, що Келен ніде немає.
Бачачи, що ні Віктор, ні Кара не збираються обговорювати цей пункт, Ніккі вважала за краще теж притримати язик. Річард, здавалося, викинув загадку з голови.
— Дивіться, я вам дещо покажу. Але зрозумійте, незважаючи на те, як мало ви розумієте у слідах, я знаю, про що говорю. Я не чекаю, що ви повірите мені на слово, але запевняю вас, у мене в цьому великий досвід. Кожен з вас фахівець у своїй галузі. У цій — фахівець я. Не закривайте свій розум тому, що я хочу показати вам.
Ніккі, Кара і Віктор перезирнулися.
З небажанням кивнувши, Віктор повернувся до своїх супутників. — Хлопці, тримайте очі відкритими. — Він пальцем накреслив у повітрі коло. Тут кругом можуть бути солдати, так що сидіть тихо і будьте насторожі. Ферран, перевірте ще раз все навколо.
Чоловіки закивали. Деякі із задоволенням піднялися на ноги, радіючи, що з'явилося більше цікаве заняття, ніж сидіти без діла в вогкості і холоді. Четверо чоловіків попрямували у бік дерев, щоб організувати пост.