Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Все її дитинство пройшло в місті, і Ніккі мало часу проводила на природі. У Палаці Пророків, де вона прожила більшу частину свого життя, природа була представлена ідеально підстриженими лужками і садами, розкинутими по острову Халсбанд. Сільська місцевість завжди представлялася їй ворожим середовищем, оточуючим її на шляху з одного міста в інше, чимось таким, чого слід уникати. Міста і будівлі були для неї укриттям від незбагненних небезпек дикої місцевості.
Міста для неї були оплотом цивілізації, більш того, саме міста були місцем, де вона трудилася на благо людства. Це був постійний
Ніккі ніколи не могла оцінити красу пагорбів, дерев, річок, озер, і гір, поки не познайомилася з Річардом. Навіть міста здалися їй незнайомими, після того як вона їх побачила очима Річарда. Річард зробив її життя повним дивовижних відкриттів.
Вона обережно ступила на слизький темний валун, озирнулась і побачила основну частину загону, що зібралася під кроною старого клена. Трохи далі вона розгледіла Річарда, який присів, досліджуючи якусь пляму на землі. Він випростався і уважно вдивився в темний просвіт між деревами. Кара як тінь трималася поруч нього. Під темним склепінням зеленого лісу, червоне вбрання Морд-Сіт виділялося подібно плямі крові на зеленій скатертині.
Ніккі знала, яким хорошим захисником була Кара для Річарда. Адже Кара теж колись була його ворогом. Річард не просто отримав сліпу відданість Кари, коли став лордом Ралом; він, що набагато важливіше, заслужив її дружбу і відданість. Її вбрання з червоної шкіри служило попередженням і обіцянкою болісної смерті будь-кому, хто міг думати про те, щоб заподіяти шкоду Річарду. І це була не порожня обіцянка. Для Морд-Сіт відбирали зовсім маленьких дівчаток і навчали їх бути абсолютно безжальними. Вони мали здатність підпорядковувати собі спрямований на них магічний дар, а разом з даром поневолювали і його господаря, і могли використовувати цю силу проти нього ж самого. Ті, хто про це знав, намагалися триматися від Кари подалі, особливо коли на ній була червона шкіра.
Ніккі знала, як важко було Карі вирватися з цього безумства і зажити нормальним життям.
Десь далі, крізь сутінок лісу, тіні і падаючі листя пролунало каркання ворон, повторене луною. Ніккі затиснула ніс, намагаючись позбавити себе від огидного запаху гниття. Уважно роздивившись навколо, як вчив її Річард, вона побачила ростучу поруч зі скелею притулок-сосну, яка, зігнувшись, так низько звисала над землею, що її гілки утворили справжній намет. Їй здалося, що сосна схожа на смертельно пораненого солдата, готового ось-ось впасти. Вона впізнала цю галявинку; тут за стіною дикого винограду і чагарнику було місце недавнього бою.
Перш ніж Ніккі встигла підійти до Ричарда, він прослизнув під низько навислими гілками і заглибився в підлісок. Він йшов, розмахуючи руками над головою, і кричав, як божевільний. Високий чистий звук раптово розлився в повітрі і сотні чорних птахів зірвалися з гілок і злетіли вгору, наповнюючи все навколо оглушливими криками, обурюючись, що їм перешкодили. Спочатку здавалося, ніби птахи чекали на нову битву між людьми, але коли повітря наповнилося дзвоном меча Річарда, вони зникли в темряві серед дерев, як ніби знали, що то за зброя. Їх каркання поступово розтануло в тумані. Річард деякий час переможно дивився їм услід.
Він нарешті повернувся до людей. — Все залишайтеся тут. — Його голос був добре чути через гілок. — Чекайте на місці.
Керуючись тільки своєю думкою в питаннях безпеки Річарда, Кара не взяла до уваги його слова. Вона пішла за ним, у вузький просвіт між деревами, намагаючись перебувати поблизу, але не потрапляти йому на очі. Ніккі пробралася серед молодої порослі і вологих папоротей, обігнула тихо стоячих людей, і підійшла до тонкого стовбура білої берези, що росла на узвишші, неподалік від того місця, де зникли Кара і Річард. Сотні чорних очок на білій корі, здавалося, спостерігають за нею, коли вона зупинилася на краю обриву. Вона провела рукою по стовбуру і побачила арбалетний болт, угрузлий в дереві. Інші дерева навколо теж були утикані стрілами.
А навколо лежали мертві солдати. Сморід вразив її. Ворони поки відлетіли, але повернуться, коли тут не буде людей, і продовжать свій бенкет. А м'ясні мухи, не боячись ніякого меча, залишилися, щоб гуляти і розмножуватися. Перше покоління личинок вже, схоже, приступило до роботи.
Велика частина трупів були обезголовлені, або з відрубаними руками або ногами. Багато лежали наполовину у воді. Ворони, та й інші тварини, встигли попрацювати над багатьма тілами, користуючись тим, що вони були жорстоко зранені. Небіжчики були одягнені в товсту шкіряну броню, шиповані пояси, а величезна кількість зброї цим людям вже ніколи не знадобиться. Тіла вже роздулися, одяг натягнувся, і було враження, ніби мерці щосили бундючаться, намагаючись зберегти гідність.
Все — і людська плоть і фанатичні переконання, тепер просто лежали і гнили в лісі.
Залишаючись за деревами, Ніккі спостерігала, як Річард швидко оглядав трупи. У той перший ранок він знищив більшість цих солдатів, до того як Віктор та його люди знайшли його і принесли в селище. Вона не знала, як довго Річард страждав від цієї стріли в грудях, але це була не та рана, з якою живуть довго.
Дві дюжини людей залишилися під склепіннями крони клена, загорнувшись щільніше в плащі і приготувавшись чекати, скільки буде потрібно.
Всюди з гілок дерев періодично зривалися важкі краплі і шумно розбивалися об землю. То тут, то там гілки кленів, дубів, і в'язів з шумом звільнялися від вантажу води, яка назбиралася на їх листках, коли порив вітру торкався їх крон. Дерева тут же стрімко розпрямляли гілки, і здавалося, м'яко махали ними. Повітря було настільки вологим, що намокло все, навіть куди не змогли пробитися прямі струмені дощу.
Біля якоїсь калюжі Річард знову присів, і став уважно оглядати землю. Ніккі не мала уявлення, що ж він шукає.
Жоден з людей, що чекали під деревом, не виявив інтересу підійти ближче й оглянути місце битви. Схоже, вони були тільки раді чекати на місці, де їм сказали. Вбивство було протиприродне для цих людей. Вони боролися за себе, за свою свободу, і вони вбивали по необхідності, але не отримували від цього задоволення. Для них життя саме по собі була цінністю. Вони поховали трьох своїх загиблих товаришів, але не стали надавати останню честь тілам солдатів, які обов'язково вбили б їх самих, якби не втрутився Річард.