Девочка с персиками
Шрифт:
– Не сломаете, она крепкая, в случае надобности выдержит Содом и
Гоморру. А я нею не пользуюсь. Когда я понял, что детей мне уже достаточно, я разобрал ее и унес в подвал. И вы представляете? Моя жена, которая до того беременела как кошка, вдруг перестала беременеть?!
Мы пошли за кроватью. Это было чудное сооружение с толстым пружинным матрасом. Кровать была огромной. Она занимала почти половину зала, превращая всю галерею в спальню. Мне это не понравилось.
– А как же нам устраивать выставки, если здесь будет стоять кровать?
– Ничего, пусть стоит, она не мешает, – сказал Ив, неожиданно меняя тему. – Кстати, а что ты будешь читать в институте славястики?
– Буду читать украинскую лирику.
– Украинскую лирику? Ты пишешь стихи по-украински?
– Да, пишу… Я ведь жил на Украине несколько лет. Тусовался в
Одессе и во Львове. С украинской литературой вообще кранты. Там ничего не происходит. На Украине нет ни одного поэта, который бы чувствовал язык. Поэты пишут на суржике – причудливой смеси русского и украинского или же канцеляритом.
– А когда ты все это написал?
– Уже давно, но эти стихи до сих пор остаются невостребованными.
– Ты никогда не читал их на публике?
– Никогда! Но я сделаю это на закате 20 века, чтобы Украине не стыдно было потом обернуться назад. Чтобы хоть что-то осталось в ее культурном наследии. Чтобы можно было внести эти стихи в школьные хрестоматии!
В венском институте Славястики никогда не собиралось и никогда не соберется больше столько людей, как в тот декабрьский вечер 1999 года. Даже на выступление Нобелевского лауреата Бродского в 1992 году пришло во много раз меньше.
Срывая с себя одежду, я вскочил на кафедру, с которой читали свои мертвые лекции живые трупы. Свои трусы я бросил в толпу беснующихся студенток, и она их поглотила. Мой хуй болтался в воздухе на уровне их лиц, губ, носов и я чувствовал, что она рассматривают его с большим интересом.
Возвышаясь над ними, я обрушил на них поток своей поэзии. Они смеялись, аплодировали и не хотели меня отпускать. Но я кончил, точнее сказать – дочитал и спрыгнул вниз, чтобы смешаться с народом и промочить водкой пересохшее от декламации горло.
Запела Ольга. Ко мне подошел Преподобный.
– Привет, – сказал я. – Не думал, что тебя здесь увижу!
– Меня пригласила Фиона, жена Перверта, я тебя с ней сейчас познакомлю, она здесь учится, – сказал он.
– Неужели у Перверта есть жена? – удивился я. – Надеюсь, что самого Перверта здесь нет!
– Нет, он бухает в компании Пятаковой. Приударяет за фрау Мельников.
– Вот так новости! А что же хер Мельников? Не ревнует?
– Представляешь, они с Ирочкой решили быть прогрессивными и жить как свободная семья – free family, так как они друг другу уже за столько лет надоели. Теперь они договорились между собой, что могут трахаться на стороне сколько угодно. И он, и она.
– Ха-ха! Какие модные ребята! Какие прогрессивные идеи! Они по-прежнему рассказывают историю о том, как я хотел отравить Андрюшу?
– Нет, сменили пластинку.
– Не может быть!
– Теперь они рассказывают о первой ночи фрау Мельников после того, как они пришли к решению трахаться на стороне. И она решила потрахаться… с кем бы ты думал?
– Теряюсь в догадках!
– С Гудком!
– С Гудком?
– Да. Он привел ее к себе в свою прокуренную до запаха прокисшей капусты мансарду…
– И?
– У него не встал.
– У меня бы тоже не встал…
– Он стоял перед ней и в панике
– И теперь всем об этом рассказывает?
– Да. Каждый день и помногу раз.
– А что говорит Гудок?
– Он покинул компанию, не в силах выносить позор. Говорят, у него депрессия.
– Нельзя допустить, чтобы он наложил на себя руки! Гудок – симпатичный урод!
– А вот и Фиона, она – ирландка.
Фиона оказалась толстой сдобной телкой, слепленной из белого дрожжевого теста, подобные тела хочется подолгу месить. На руках она держала грудного ребенка. Бедняжка, она была из хорошей богатой семьи и полностью содержала своего супруга, вкладывая деньги в его сомнительный талант, оплачивая ему бесчисленные уроки, рожая ему детей. Я в глубине души презираю мужчин-празитов, хотя это наверно очень кайфово – сидеть на шее у бабы.
У меня же всегда в жизни получалось наоборот – бабы садились на шею мне. Проклятье! Повернувшись от Фионы, я столкнулся с Юрой. Я предлагал ему ехать с нами на юг, но он отказался, сославшись на то, что может там сорваться и пойти в казино. Он не играл уже несколько месяцев. За ним следом шла Карин.
– Отдай мне "Ос"! – ныла она. – Это моя картина! Я могу вернуть тебе твои 273 шиллинга, но ты должен отдать мне будиловских "Ос"!
Почему ты молчишь? Отдай мне "Ос"!
ГЛАВА СОРОК ЧЕТВЕТАЯ
Стихозы на украинской мове, читанные мною голым в венском институте
Славястики в пятницу 10 декабря 1999 года
ДРАНА ОРИШКАОришка драна захотілаКупити мила, бо потілаСтаренька ратиця її…А у сім'ї сказали: – "Годі!Бо не бувать такій негоді!Усі ми хворі та брудні,Не лише ратиці одні!""Про нас подумай!Та іди до кухні поратись!Біди щоб не було від тебе знову –Ти краще зший собі обновуЗ ганчірок та мішків з-під проса!Ти не одна брудна і боса!""Вари вечєрю –Та поноса у нас щоб потім не було!Бо буде знати все село,Що знову ми дристали в поліВ кущах картоплі та квасолі…"Оришка ратицю потерла,Шматок старого сала зжерла,І почвалала за сарай,Де вив прив'язаний бугай…Гіркі вона ковтала сльози,А коло хати квітли рози…ДУМАЯ за селом побачів пані,Що у салдатському жупаніТягла додому возик дрів,Та трошки сіна для корів.Її б узяв я у долоні,Та губи б цілував солоні!Солодкі б щоки цілував,Її б від холоду сховав.Але в очах її тривога,І хата, що стоїть убога,Окрай села,В очах її.І вії опускає долу,А її у думках голуВже бачу, вже моя вона!І хай то не моя вина,Що злидень яІ подарункиНе піднесу за поцілунки!А десь у лісі, де чаклункиЖивуть з бабусіних казокСтоїть засніжений бузок,Та виє дикая тварина…По небі пробіжить хмарина,Та вже нема її.РОМАНСВи у вашому ліжкуПіднімаєте ніжку,Посміхаєтесь ніжноСніжним ранкомМорозним.Ваші губи рожевіНіби рани ножевіНа моєму коханніІ страждання душі.Ви така неповторна,Ви така непокорна,Ніби небная птаха,Ніби горня коза.І у вашомі ліжкуВи читаєте книжку,Тихо чєшете кішку,Піднімаєте ніжкуСніжним ранком.І раком,Заголяючись сракой,Встали ви,Щоб побачіти сонцяПроміння!ПЕРЕКЛАД З РОСІЙСЬКОЇ (не стучи в мою дверь кулаком)Не стукай в мої двері куркулем!Не відчиню тобі, ти знай, падлюка!Ти був банальним бугаєм,Вже інший тут мене баюка!Та не дзвини мені, не смій!Я до світання тут кохаю,В моєму ліжку добрий змійМене на просині катає.Йому я лагідно сміюся. Він теж.Шепочє: – "О, моя милуся!Бентеж мене! Мене бентеж!На тебе я не надивлюся!"Тебе ж я, може, теж кохала,І лиш цілуючи тебе,Я те кохання відчувала,А ось кохав-но ти мене?Мене ти кинув, мов ганчірку,Пішов до іншої, мудак!Та, хлопчє, треба знати мірку,І треба, хлопчє, знати смак!Та ось я іншого цілую,Він, як і ти – смачний брунет!Я з ним кохаюсь і милую,І забавляюсь тет-а-тет…Я хочу, щоб мене кохали,І цілували у ночі,А на світанні не кидали,На те кохання плюючі!!!ДУМА ІІДе в піднебесся льне Карпата,Та виють вовки за селом,Жила дівчинонька кирпата,Кормилась давнім ремеслом.Коли веслом по чорній річціЧовнв гнала свого вона,Лиш вітер у чєрвоній стрічціТихенько борсав, та волнаЇї гойдала, мов дитину,По березі пасли скотинуЛихі гуцули…Лихо вжеВона зазнала в раннім віці,Коли пішла попечєриціВона із батьком на смітник.Та раптом батько якось зникІ долу пав – кривава стрічкаТекла з грудей, і печєричкаВ руці його, маленька, біла…Вона по батьку голосила.Та чула інші голоси:Брехали пси, ворожа силаВвійшла тим ранком до села.І мати горя не знесла –Сконала скоро… ВідтодіБіда біді сестрою стала:Радянська Влада лютувала,Та долю страшну готувалаВсим тим, хто не хотів її.Сльозами повнились гаїТа гори набухали кровью –Блукала смерть по Придністровью…І поховався у КарпатахНарод наляканий по хатах.Нехай ганьба на супостатахЛежить… Життя собі біжить,Не зупиняючись на мить…Де в піднебесся льне Карпата,Та виють вовки за селом,Жила дівчинонька кирпата,Кормилась давнім ремеслом.І, підібрав подол спіднички,Вона ходила по порічки,Що чєрвоніли коло річки,Мов краплі крові…ПОЕМАЯкого трястя баба НастяРозповідала тих дурниць?!Бо не ходив до молодицьКривий Панас!Він пас колгоспнії отари,Замріяно дивився в хмари,Та прагнув в думках на ПарнасВвійти із віршами своїми.Та не судьба здійснитись мріїЙого була…З села отаруВін в ранці гнав колись давно,Коли кров в жилах, мов вино,Була ще –Розповів циганці,Що шляхом поспішала в Київ,Що слави чєрв все серце виїв,І що не знає, що робити –Чі заголити їй спідницюУ мокрих від роси кущах?Або побігти у крамницю, і,Ніби ложка у борщах,Втонути у горілки пляшці?Та вибрав перше, і по ляжчіВже гладив юную циганку,Що вийшла на дорогу з ранку,Щоб пополудні до ПодолуДістатись…Ноги з-під подолуСтирчали білі і м'які,Та свіжі, ніби огірки,Що щойно зірвані на ланці…Любов свою віддав циганці.І душу їй свою віддав,І все забув, і не згадавНічого…І як з молитвами до БогаНещасна мати не зверталась,Ніщо тоді не врятувалоПанаса-хлопця, катувалоЩось у душі його його…Йому циганка ворожила,Та так його приворожила,Що інших він не знав дівчат,Усе про неї думав думку,Отару пас і пас курчат…Та, якось взимку взяв у сумкуДві картоплини й сала шмат,Замісто зброї ржавий цвяхІ шляхом вирушив у шлях…Зустрів його в дорозі лях,Що їхав з міста, і новиниРозповідав про те про це,Як підженився до Горпини,А потім вийшов на крильце,Гукнув: "Коня мені і шаблю!Я всих красунь землі приваблю!"Та геть з подвірря поскакав.І лютував мороз на дворі,В коморі теплій лях заснув.Панас підкрався, та куснувЙого за вухо, потім цвяхаДістав, та вдарив в груди ляха…А пізно ноччю в тому ж шинкуЦиганка родила дитинку.І, замотавши у косинку,Сказала: "Наша доля, синку,Така от…"Він її не бачів, і сина теж –Дванадцять років відхуячівВ сибірськом таборі між веж…А потім знову пас отари,Та не ходив до молодиць…Якого трястя баба НастяРозповідала тих дурниць?!ДУМА ІІІМуху почєпивши на гачок,Рибу я ловив в ставку колгоспному,А Мишко ганяв у кулачокІ стрибали коні в полі росному…О, Мишку! – дитинства вірний друг,У мішку, де луг стриба до яру,По весні знайшов тебе пастух,Що додому гнав свою отару.На шматки порубаний ти був,Хто зробив це – невідомо досі…Я таку тоску тоді відчув,Що згадав, як ми малі і босіБігали до школи і колиВчітеля нам ставили коли,Ми сміялись.Вдома нас лупили,А у школі вже лупили ми –Тих відмінників,Що вчились на п'ятірки!І вони ковтали сльози гіркі,Зі сльозами разом жовті соплі,Випускали з горла дикі воплі,Їх носи, опухлі, мов картоплі,Нас втішали…О, Мишко, Мишко!Я згадав, як бив тебе Сашко!А за що – не помню,Хоч убий!ЗлодійГЛАВА СОРОК ПЯТАЯ
Зимняя Венеция. Анна Итальянская. Башня в Маростике.
Венецианский вокзал Санта Лючия встретил нас солнцем и относительным по сравнению с Веной теплом. Было градусов десять плюс. Мы зашли в одну из привокзальных кофеен, чтобы позавтракать.
Памятуя о том, что эспрессо в Италии это не то, что эспрессо вне
Италии, что это всего лишь один глоток очень крепкого кофе, а не целая чашечка, мы наебнули по пушистому каппучино, присыпанному сверху стружками горького шоколада.