Дикі білі коні

Білик Іван Іванович

Наступного ранку, випереджаючи задні полки, Дар'явауш чотирикінною колісницею в супроводі тисячі безсмертних подався на полуніч. Ратники, білі, жовті й чорні, сахаючись царських крикунів, захоплено дивилися вслід володареві всіх земель, річок і гір світу.

Й коли курява за ним уляглась, узбіччям тієї самої дороги рушив син колишнього царя Людії Мах. До сідла в нього був припнутий ще один кінь, запасний, бо ніхто не знав, де стоять скіфи й скільки до них їхати…

Розділ 7

На

чотири дні від гирла вгору, там, де в широкоплинний Бог упадала маленька стрімка річечка з гіркою водою й не менш дивною назвою Мертвовід, стояло кілька великих наметів із князівськими знаками при верхах. Найвища, вся червлена, з білим мереживом на подолі й чорним конячим хвостом угорі, належала Великому князеві полянському Ярополкові, який уже двадесять і восьме літо тримав Меч Юра Побідника й сидів над князями та племенами всіх сколотських земель: і Полянської, й Древлянської, й Севери.

Поряд із Ярополковим наметом стояв ще один, такий самий, лише без великокняжого знаку на верху. Там сів княжич Рядивой, син Ярополка. Навпроти ж них ішли підковою намети князів, підручних Великому руському князеві: Боримисла, жупана древлян, Люта Пугачича, князя землі Сіверської, Калева, везера Чуді, Вячка, бана кривичів і словін, Мачика, господаря жиличів, Базара, баша бродників, Вулька, ксенжа лютичів, Таза, феєделема курян чорноризих, Переяслава, князя туричів східних, і Патяя, вождя самояді.

Князі й вожді сиділи на галявці перед Ярополковим наметом кругом великої попони з питвом і наїдками, сиділи, хто на сідлах, а хто просто на свіжій траві в цілковитій тиші, тільки за півпоприща позаду, де лука розходилася між берегами Богу та Мертвоводу широким зеленим клином, никали групками боляри, пани, можі та вої й паслося зо дві сотні коней.

Золоті й срібні корчаки стояли повні меду, пива свого й грецького, та жоден із дванадесяти не торкався бодай вуса вмочити. На сей з'їзд усіх скликав Великий князь руський полянський, а тепер був і сам не радий. Розмови кругом попонки точилися незначні, Вячка похмуро казав Переяславові, як їхав і кінь його ще в воротях спіткнувся на ліву ногу. То було недобрим знаком, і всі те знали, та Переяслав лише морщився й кивав, зиркаючи скоса на курянина, який навіть до страви не скидав свого чорного клобука.

Патяй, з ніг до голови вбраний у сирцевий скоряний одяг, заходився перемотувати хутряні навої. Від нього потягло старим потом, і се мовби підштрикнуло Переяслава.

— Туричі не підуть супроти персам! — Він виклично глянув на всіх. Дехто ховав очі долу, а чудський везер Калев перезирнувся з Вячкою та Базаром. Базар подивився на Переяслава, тоді на Боримисла, проте молодий древлянин мовби й не чув сказаного. — Думали ми, що за Дарієм прийдуть і греки, але греки з ладдями стоять у Дунаї. Нас Дарій не вчепить — не дістане землі Турицької. Межи вашою й нашою волостю лежить рів глибокий. Тисячу войників на вал рову — й ніхто не пройде!

Великий князь глянув на Переяслава й тут-таки сховав очі за кущатими бровами. Ті чорні брови здавалися чужими насупроти сивого чуба, коси та сивих вусів.

— А ти що вречеш? — звернувся він до Вулька. Ксенж лютичів презирливо посміхнувся:

— Коли Переяслав рече, же його рову не зможе ніхто, тоді нех спробує Дарій удолати Віслу!

— А ти?

Господар землі Жилицької Мачик, на якого дивився Великий князь, лише стенув плечима:

— Що ми лихого вчинили персові?

Древлянський жупан Боримисл, із голеною, як і в Ярополка, головою й так само виголеним підборіддям рвучко обернувся до жилича, й темна змійка коси на тім'ї стьобнула його по щоці:

— Ти відаєш, Великий княже, кого спрошати! Пощо не спрошаєш мене? Чи його! — Він кивнув темним чубом на чудського везера.

– І тебе спитаю, — нахмурився Ярополк. — Але зупершу старійших, а ти ще… — Він пошукав слова, та побоявсь образити запального древлянина. — Ти ще єси одрок. Та й відаю, що нам уречеш…

Базара, чорнявого, як жук, баша кочового племені саків, на яких сколоти казали просто бродники, слова Великого руського полянського князя вчепили за живе. Він був однакового з древлянським жупаном Боримислом віку й вигукнув, калічачи сколотську мову:

— Розумна — не як сивина, а як розумна!

Іншим разом усі дружно й незлобиво пореготали б з Базара, та зараз було не до сього, й кожен чекав, що відповість башеві бродників Великий князь.

А той не знав, що відповісти. За останній місяць, одколи Дарій вийшов до Дунаю, Ярополк геть розгубився й не наважився б образити найпослідущішого підлого ратника, не те що міцного баша бродників. Обачливо всміхнувшись на мову Базара, він, однак, відповів головному супротивникові. А головним, і се всі зрозуміли від початку з'їзду, був древлянський жупан.

— Боримисле, послухай, що повім тобі. Твій отець був мені братом уперше: моя мама була сестрою рідного діда твого. Ти політок моєму Рядивоєві, я люблю тебе, як і свого сина. Послухай мене. То є небачена сила — сей Дарій. Кров побіжить у суху землю й зробить її болотом, а ми однаково не встоїмо. — Він пожував бляклими вустами й додав: — Цілий світ не встояв.

— А кумири, кумири! — вигукнув Боримисл. — Наші кумири речуть: хто на сім світі робом був — буде й на тім!

Князі й вожді заворушилися. Слова жупана не припали їм до смаку, та й кумири в кожного свої й рядять за своїм законом. Вилицюватий самоядин Патяй хитро посміхнувся:

— Руський кумири — древлянський кумири. Самоядський Чам-Пас — у-у-у!.. Його було важко второпати, але всі й так знали, що Патяй ніколи не вчинить

супротиву полянському князеві. Й Мачик, жилич, не вчинить, бо злякається. Вульк, ксенж лютичів, теж не згодиться воювати з Дарієм, але не тому, що боїться полянського Великого князя, а від упертості й пихи. А решта дивитимуться на них і собі тягтимуть і зволікатимуть: може, минеться чи ще якось обійдеться. Переяслав же, крім греків, нікого не бачить, і лише греки могли б викликати його на герць, бо лють між ними та туричами споконвічна, й се вже нікого не дивувало.