Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Їх бін Ганс Бруне… О майи гот! Зольдат дес… найн, найн, іх біп айи штудент… фон Кенігсберг… дер філолог…
Він тремтів весь, і губи його були сині. Шая дав йому води, посадив і запропонував цигарку.
Студент Ганс Бруне заспокоївся і розповів. Він прийшов до Шаї, бо більше йому не було куди йти. І він просить колегу Піркеса йому простити, якщо цим він завдасть якоїсь прикрості. Але Піркесову адресу йому дали Піркесові товариші, колеги, українські студенти, з якими він мав щасливу нагоду познайомитися в поїзді, Ніколяс Макар, Крісанф Сербин. Ганс Бруне висловлював свою радість з того, що має честь, нехай і за таких негарних обставин, познайомитися з колегою Піркесом. А негарні обставини тому, що коли хтось вислідив, як він зайшов сюди, то й на колегу Піркеса — він, Ганс Бруне, ніколи собі цього не подарує — він накликав біду. Справа в тому, що Ганс Бруне вже півроку не студент, а солдат і доброволець імператорської армії, п'ятого драгунського полку, третього ескадрону. Але в цю хвилину він, Ганс Бруне, вже й не солдат імператорської армії, він — дезертир. Так, так, і нехай колега Піркес просто вкаже йому на двері і прожене геть, якщо боїться відповідальності за переховання дезертира. І тоді студент і філолог Ганс Бруне піде і здасться комендатурі — нехай його розстріляють завтра на світанку.
Тут Ганс Бруне почав знову тремтіти, і Піркес знову подав йому води. Поли шинелі в Ганса Бруне розсунулися, і під ними Піркес побачив справді німецький драгунський мундир.
Далі Ганс Бруне розповів таке. Він з двома товаришами, солдатами-студентами Фрідріхом Кюловим і Отто Штірмахером подали ясновельможному пану гетьману української держави петицію, в якій звертали монархову увагу на деякі неподобства, котрі впали в око проникливим молодим філологам з Кенігсберга, Гейдельберга і Геттінгена. За кілька днів усіх трьох філологів викликав до себе полковий командир. Він звелів їм зірвати наплічники і повідомив, що вони віддаються до польового суду за зраду батьківщини. Сьогодні на світанку їх переводили з гауптвахти до тюрми — о дванадцятій мав бути і суд… Дисциплінарний батальйон, каторга, а може, і розстріл? А в Кенігсбергу в Ганса Бруне є й фатер, і мутср. Лібес мютерхен!.. Очевидно, колега Піркес теж має мютерхен?…
Ганс Бруне впав обличчям на руки і заридав. Але зразу ж він урвав плач. Плакати було пізно.
Ганс Бруне наважився і кинувся тікати. Йому пощастило заплутати погоню у ярах і переярках. До вечора він просидів там. Надвечір в якогось проїжджого селянина він виміняв свою нову німецьку шинель на оцю подерту російської армії і пробрався до міста. Йому треба було знайти Шаю Піркеса. Нехай колега Піркес йому простить. Або нехай іде зараз і виказує на нього комендатурі. Ганс Бруне стійко прийме все…
— От що, Ганс Бруне, — сказав Шая, — до Німеччини, додому вам вже ніколи не вертатися. В кожному разі, поки не буде в Німеччині революції, якщо, звичайно, така передбачається…
— Йя, йя, йяволь! — закивав Ганс Бруне.
— Сьогодні ви, Ганс Бруне, переспите у мене, тут…
— О, дайке зер, данко зер, лібер колеге!
— А завтра… завтра і ви підете в ліс. В ліс, розумієте, Ганс Бруне?
— Йя, йя, йяволь! — закивав Ганс Бруне.
— В ліс. До тих, хто збирає свої сили битися проти гетьмана і німецької окупаційної армії. Розумієте, колего Ганс Бруне?
Ганс Бруне знову закивав. Аякже! «Розбійники» Шіллера. Карл Моор! [435] Він розумів!
ПІДПИСАВ НАРОДНИЙ ЧОЛОВІК
Парчевський їхав верхи попереду.
Кінь біг спокійною риссю, шкіра сідла порипувала, амуніція бряжчала ритмічно, на вибоях шабля коротко брязкала об шпору. Десятеро козаків його сотні, по двоє в ряд, скакали зразу за ним. А вже зовсім позаду у жовтій ресорній бричці трусилися й двоє агітаторів від «Просвіти»: студентка Антоніна Полубатченко і конторник Максим Головатько. Головатько мав репрезентувати «український національний рух на залізниці», Полубатченко — «рух української національної молоді».
435
«Розбійники» Шіллера. Карл Moop! — Мова йде про драматичний твір німецького драматурга, поста і теоретика мистецтва Йоганна Фрідріха Шіллера (1750–1805) «Розбійники» (1781). В образі Карла Моора Шіллер втілив волелюбні поривання, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків..
Вони переїхали греблю і затупотіли шляхом до села. Бидлівські сади вже кучугурилися окіл білої з зеленою банею дзвіниці. Вишняки стояли брунатні, ясно жовтіли тополі, червоніли клени, тільки акації ще зеленіли листям. Ішов жовтень.
Кінь Парчевського хропнув ніздрями і повів вухом, — на якусь незначну частку він стишив ритм ходи. Парчевський підвів голову і потяг у себе повітря. Зустрічний, західний, від села вітерець кинув в обличчя пахом паленого і горілого. І зразу ж стало видно, що листя на крайніх від шляху садках не зелене, не жовте і не червоне. Воно було зів'яле, чорне і висло з гілок зіжмаканим, скрученим лахміттям. Чимало дерев стояли й зовсім голі.
Вони в'їхали в село і зразу ж — праворуч і ліворуч — побачили погорілі хати, клуні й чорну засмалену траву.
Парчевський осадив коня, і весь кортеж за ним теж спинився. На кількох згарищах — там, де були хати, — між обгорілих стоянів та почорнілих глиняних стій тупцювало кілька похилих постатей з лопатами й вилами в руках. Вони спроквола розгрібали попелища, щось шукаючи там і беручи. Якийсь дядько тягнув з-під купи вугілля обсмалені ночви, стара жінка обтріпувала недогорілий шматок, рядна, молодиця з немовлям на руках розгрібала попіл біля розваленої печі. На печі, над душником, був намальований червінькою і синькою калиновий цвіт і окремо півник. На другому попелищі кілька дітваків збирали у цебро черепки й бляшанки.
Біля третього згарища стояв невеличкий натовп з кількох чоловік і жінок. Парчевський спинився саме коло них, але ніхто з людей не ворухнувся й не поглянув у його бік. Люди стояли мовчки, похилившися, понуро прикипівши поглядом до попелища.
Ця хата згоріла вщент, і стіни її були зруйновані. Замість хати лежала лише купа вугілля, головешок і сміття. Тільки два стояни височіли над чорною купою: один зовсім цілий, ледь вкритий кіптявою, другий зламаний і розмочалений на половині, немов від удару снаряда.
Поверх купи вугілля, обличчям у попіл, униз, розпустивши поли кожуха й так само широко розкинувши руки, немов обіймаючи все попелище й захищаючи його своїм тілом, лежав чоловік. Шапки на ньому не було. Він був сивий. З закачаних холош стирчали босі ступні.
— Хто це? — спитав Парчевський.
Йому не відповіли.
Пальці рук закляклого чоловіка глибоко вхряслися в попіл і сміття. І він був нерухомий зовсім, тільки вітерець перебирав злегка білі волосинки на потилиці.
— Хто то? — перепитав знову Парчевський.
— Німці… — нарешті байдуже, порожньо відгукнувся хтось. — Австріяки…
— Я питаюся, хто то лежить?
І знову відповідь прилинула лише по довгій паузі:
— А Юшек… Панкратій…
— Побивається?
— Вмер.
Кінь щулив вуха і роздував ніздрі. Нетерпляче він переступав з ноги на ногу. Козаки стояли ззаду півколом, і коні їх гупали копитами по чорній витолоченій землі. Бричка спинилася далі, на дорозі.
— Чого ж він вмер? — запитав хтось з козаків. — Закатували альбо вчадів?