Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— І я не сама, — закінчила Полубатченко, перекокетувавши ще, поки хтось проминув їх алейкою, — я говорю до вас від імені щирої української молоді, від імені повітової спілки юнацтва. Нас аж тридцять сім таких, що підуть боротися проти гетьманського ярма! А… вас скільки? Тих, що були в соробмолі до його закриття… І котрі й зараз готові до боротьби?..
Стах, Золотар і Піркес мовчали.
— Га? — раптом скинувся Стах: він сидів, похилившися, пильно зайнятий тим, що роздивлявся на гравію стежки якогось зелененького жучка. — Скільки нас? Сто двадцять чотири. Орел до орла.
Тепер примовкла й Полубатченко. Вона навіть забула вихилятися в своєму вдаваному кокетуванні.
— Сто двадцять чотири? — нарешті прошепотіла вона. — А… а українців поміж них… скільки?
— Сто дев'ятнадцять! — і не моргнув Стах. — Ні, брешу, тільки сто вісімнадцять. Один від туберкульозу помер. Дозволите? — Він нахилився до кошика і вибрав собі соковитий червоний помідор. — Страсть як уважаю помідори! — Він сильно закусив лискучий бочок і бризнув соком на всі боки.
— Ну, що ти? — обурився Піркес. — Звичайно, сто дев'ятнадцять. А… Несюдихата Тарас?
— З Несюдихатою буде сто дев'ятнадцять, — сумирно погодився Стах, сьорбнувши холодну запашну юшку помідора. — Вчора, знаєте, тільки прийняли, — пояснив він Полубатченко.
Золотар виловчився і штурхнув Стаха під лавою ногою. Але від удару затерплу ногу аж скорчило, і він схопився зойкнувши.
— Що з вами? — злякалася Полубатченко.
— Ат! — розгубився Золотар. — Болить… нога. І голова, знаєте…
Полубатченко примовкла. Сто двадцять чотири! Такого вона не сподівалася. Це ж такий, виходить, паритет… Тим паче, що говорила вона зовсім не від імені тридцяти семи, а всього, може, сімох. Для більшої імпозантності вона трохи перебільшила. Коли припустити, що й тут перебільшено, ну, скажімо… разів у п'ять, то й тоді… Але Полубатченко зразу ж опанувала себе і поквапилася заявити, як вона надзвичайно рада, що лапи свідомого юнацтва такі численні.
І негайно ж вона запропонувала домовитися про конвенцію і альянс. Умови: взаємне довір'я, спільність дій, підпільна боротьба. Платформа: геть гетьмана, вільна Україна, Установчі українські збори.
Людей в міському саду прибувало. Була неділя, і в передобідню пору городяни виходили прогулятися. Піркес уже двічі мусив уставати й відповідати на привітання знайомих. Регент Хочбихто пройшов до кафе перехилити передобідній кухоль пива і пошукати партнерів на вечірній преферанс. Компанія покоївки робилась недоречною.
— Що ж, — сказав Стах, доїдаючи другий помідор, — ваші пропозиції, панно-товаришко, надзвичайно важливі. Гуртом і батька добре бити. А не то що якогось гетьмана. Але буде, звісно, так, як того громада забажає.
— Тобто? — не зрозуміла Полубатченко.
— Ми ж, бачите, тільки представники, — з'ясував Піркес, — ви ж розумієте, ми повинні доповісти всім нашим, обговорити, обсудити, а тоді…
— Звичайно, звичайно! — згодилася Полубатченко. — Я розумію. Але ж справа не терпить. Давайте не зволікати.
— Певна річ!
Домовилися зустрітися за тиждень. Полубатченко запнулася в свою шальку і взяла кошик. По черзі хлопці потисли їй руку. Стах зняв кашкета і зробив широкий реверанс. Навіть Золотар притупнув чобітьми, тихо постогнуючи від болю. Піркесу Полубатченко кивнула особливо привітно.
— Я така рада, що ми будемо вкупі! Пам'ятаєте Бидлівці? Як ви приходили до нас слухати грамофон і ласувати конфітурами? А Воропаєв? А Репетюк? А де ж тепер колега Зілов? Він не кінчив гімназії і пішов у депо? Який жаль!
— Він поїхав до Києва, — охоче поінформував Піркес, — здаватиме до політехнікуму.
— Ах! Скажіть! Я така рада! Шкода тільки, що він не візьме участі в нашій боротьбі! А я, — махнула Полубатченко рукою, — так і забула за мої курси! Хіба до науки тепер? Коли ненька Україна, громадські справи, боротьба…
— Дозволите? — взяв Стах з кошика третій помідор.
Полубатченко пішла. Хлопці знову сіли на лаву. Піркес змруженими очима стежив за силуетом, що зникав за кущами бузку. Золотар вхопився за йоги, стогнучи й кленучи. Стах надув щоки, і з його горла вилетів якийсь протяжний звук — не то стогін, не то сміх.
— Не доберу тільки, — простогнав Золотар, щось мудруючи коло своїх чобіт, — і для чого це ти набрехав про те, що нас аж сто двадцять чотири? Де ж ми їй візьмемо стільки народу, як до діла прийде? Ще й Несюди чи Нетудихату якогось вигадали…
— Високе до неба… — почав поволі зводитися Стах, аж вп'явшися в Золотаря лихим, розлюченим поглядом, немов тут же збирався Золотаря бити, — а дурне як… Та ти розумієш…
Аж тут не стерпів і Золотар. Він зірвався на рівні й замахав своїми довжелезними руками:
— Ти, будь ласка, характеру тут не показуй! Дурневі ясно, який тут вопрос! Тридцять сім їх чоловіка, чи п'ятеро, яку нас?
Стах із жалем і жахом дивився на Золотаря якийсь час, тоді перевів очі на Піркеса, шукаючи співчуття.
Піркес сидів похмурий, схилившись на бильце ослона, вплутавши пальці в волосся.
— Розумієш… — роздратовано сказав він, — сволоч ця баба. І «юси» її сволочі всі, поміщицькі та попівські синки. Але ж справді — проти гетьмана і вона. І сила якась на їхньому боці є. Ще хто його знає, яка на всіх нас чекає доля…
— Доля? — застогнав Стах. — А вагонні майстерні? А депо? А Юринчук же там, на селі? А Зілов у лісі? І не може ж бути, щоб не було десь і більшовицького комітету? Революція буде! А тобі — тільки доля!
— Іди ти до чорта! — вдарив кулаком Піркес і навіть схопився з ослона. — Хіба я тобі щось проти революції кажу? Я кажу — може, не відкидати зараз нікого, хто з нами на спілку йде? Може, дипломатами треба бути? Тепер, зараз, в такому стані? А там буде видно…
— Сволочі! — вхопився за голову Стах. — З ким дипломатію? Хто за ними є? Піп з псалтирем та пан з нагаєм?