Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Це повідомлення надзвичайно схвалювало всіх. В Одуванчика волосся стало сторч і очі зробилися круглі й некліпливі. Стах танцював на своїй кривій нозі:
— Довідатися б, хлопці мої, га? Це ж зразу натрапимо на когось з більшовиків. Самі зв'яжемось і його попередимо, їмо довкола шинки!
Почали судити й рядити. Одуванчик пропонувала, що вона підходитиме до кожної людини на станції і стиха проказуватиме в неї за спиною, немовби й не до неї: «А я (дядю чи тьотю), знаю, що ви довідкове бюро». Хто озирнеться, той, значить, і є… Золотар робив у цьому проекті варіанти. Він пропонував прикинутися п'яним, тинятися по станції, бити себе в груди і гукати: «Я довідкове бюро, я довідкове бюро!» Або: «Де тут довідкове бюро, до тут довідкове бюро?» Підпільник з «довідкового бюро» мав би його неодмінно помітити, здогадатися, що тут щось по так, і якимось способом проявити себе перед Золотарем адже раз він підпільник, то, безперечно, людина розумна.
— А от ти, — журно зітхнув Стах, — з дураків вийшов, а в розумні не попав…
Піркес запропонував розклеїти скрізь такі повідомлення: «Бюро, шпики вас шукають!» Цим принаймні попереджалося підпільників про небезпеку.
Пропозиції, одна перед одною, були наївні й безглузді — з одчаю і зопалу. Всі примовкли і зажурилися. Що його робити? Де, де, де був підпільний більшовицький комітет?
Від початку інтервенції минуло півроку. Боротьба не вщухала ні на один день. І раз у раз — провали, поразки, розгром. Реквізиції, контрибуції, екзекуції, заслання, шибениці, розстріли — терор день у день. Але боротьба точилася і далі по всіх усюдах великої України. Події лише останніх днів Катеринослав [428] , Тараща [429] , Сквира [430] , Холодний Яр [431] , Кривий Ріг [432] , Донецький басейн — про це навіть коротко згадувалося в газетах. Народ не мирився, народ повставав, увесь! Хлопці навіть всміхнулися. Ні, ні, революція не загинула ще. І не загине ніколи. Адже там, за лісами, за долами, за високими горами, цвіте-розцвітає, пишним цвітом розквітає не казка, не мрія, а більшовицька, пролетарська держава, Радянська Росія!
428
Катеринослав — колишня (в 1802–1926 рр.) назва м. Дніпропетровська.
429
Тараща — райцентр Київської області, відомий з XVII ст.
430
Сквира — райцентр Київської області.
431
Холодний Яр — село Дергачівського району Харківської області.
432
Кривий Ріг — місто Дніпропетровської області, засноване в XVII ст.
І від самої думки про те, що є на світі Радянська Росія, великий російський радянський народ, враз робилося радісно, спокійно і певно. Що ж, якщо підпільного більшовицького комітету не розшукати, треба тим часом діяти на власний розсуд.
І вирішення прийняли негайно ж. Розвалювати й далі армію окупантів — це насамперед. Прокламації писати теж самим — од руки — і підкидати австрійським солдатам. Про Радянську Росію, про війну війні, про «Солдате! Поверни штик проти своїх генералів!», «Мир хижинам, война дворцам!».
В самий розпал завзятих суперечок про гасла для прокламацій раптом ззаду, з-за паркана, сплеснув розгніваний жіночий крик:
— Ах ви ж, шибеники, шелихвости, шмаркачі!
За парканом, на повитій виноградом веранді машиніста Кроса, стояла жінка Кроса, Катрина мати. Рукава в неї були засукані, руки мокрі — вона щось робила по господарству, мабуть, прала. Вона сварилася кулаком сюди, через паркан, до компанії під яблунею.
— Шушукаєтеся все! Знову затіваєте щось! Погибелі на вас, урвиголів, нема! А дівчонку для чого з ума зводите? Звели вже одну! — вона заплакала, утираючися ліктем. — Чия ти така є? — залементувала вона. — Зараз мені кажи. Я твоєму батькові сама побіжу скажу! Хай тобі задере спідницю та всипле!
Одуванчик засовалася по траві, зиркаючи, куди б їй мерщій утекти.
— Ну! Кому я кажу? Тікай мені зараз звідціля, задрипанка! А то як піду… — Вона зробила крок з веранди до паркана.
— Справді, хлопці! — Стах завовтузився. — Ану, тікай, Одуванчик! Це така, що… та й до Зілова в ліс тобі вже пора…
З повітки вийшов старий Кульчицький і дивився, що воно за крик. З сусідкою він був не в ладах через поросят, що підкопували йому яблуні.
— Пані Крос! — загукав він. — А яке таке вам діло, що у мене в дворі робиться? Чи ви й до мене в хату порядки наводити прийдете? А яке таке, спитаюся я, право…
Але стара Крос уже збігла з ґанку під самісінький паркан. Вона припала до замшілих дощок і зашепотіла хутко-хутко, схлипуючи й затинаючися, крізь шпарину:
— Хлопчики! Милі мої хлопчики! Любі ви мої діточки! Порішіть німця проклятого! Віддячте за мою Катрусеньку!..
Треба було зникати.
Хлопці повставали і пішли до воріт, гукнувши на Кашина. Одуванчик зірвалася і побігла перша. Вона прошмигнула у хвіртку саме тоді, як хвіртка розчинилася і в двір ступив Бронька Кульчицький.
— Хто? Пардон! Але-пасе! — оступився він. — Це що за П'єретта [433] ? Брате Станіславе Казимировичу! Чи не даму вашого серця сполохав мій невчасний прихід? Ату, тю-тю-тю, держи, лови, займай, переймай! — затупотів він ногами вслід дівчині, що майнула бігцем у провулок. — Здоров, Шая і вся шайка! Мамо! — гукнув він. — Золотар у дворі, ховайте у льох молоко, а то скисне! Пшепрашам, пардон, еншульдіген зі, куди ж це вас змело? Пропозиція — очко під одкритим небом. У батька вимантачим кварту сидру? Лафа!
433
П'єретта — клоунеса, традиційний персонаж народної французької комедії.
— Ніколи, розумієш, — перепросив, ніяковіючи, Шая. — Я цс до тебе й приходив. Але зараз же скоро сьома, а перепустки в мопс після сьомої ходити, ти ж знаєш, нема. — Він похапцем нотне руку Бронці і шмигнув у хвіртку.
Шая вийшов на колію і прискорив кроки. Було вже по сьомій. Потрапляти на ніч до австрійської комендатури охоти не було. Через пустинну територію перед вокзалом Шая майже перебіг. Вокзал був тихий, перони порожні. Пасажирські вже пройшли, кур'єрські мали бути аж під північ. Ліворуч переїзду, під військовою рампою, стояли довгі ешелони. Вітер приносив від них сморід гною і гнилої соломи. Ревли корови, рохкали свині, мекала вівця. То стояли транспорта з товаром до Німеччини.
На вулицях у місті теж запанувала вже пустка, крамниці з важким гуркотом штор зачинялися. Патрулі походжали по бруку і свистіли довгим пронизливим свистом. Піркес прошмигнув до себе у двір саме перед носом патруля, що вже хотів його затримати.
В кімнатці у Шаї стояв присмерк.
Бідна була Шаїна кімнатка. Ліжко, навпроти провалений диван — верблюд, як звали його за часів гімназії, на стіні портрет сумної чорнявої жінки — Шаїна мати. Навпроти довгий чорний футляр…
Шая підійшов і торкнув футляр пальцем. А може, заграти зараз Бетховена [434] ? Це ж таки вирішено: на вступних іспитах до консерваторії він гратиме неодмінно Бетховена. Радянська Росія є. Значить, буде і Радянська Україна. До першої ж радянської консерваторії, в Києві чи в Одесі, Шая піде на екзамен. Цікаво, чи є вже в Москві радянська консерваторія? Безсумнівно. Раз диктатура пролетаріату — все належить самому народові. Земля, заводи, культура і мистецтво. Все життя!.. Шаю враз обсипало жаром. Диктатура пролетаріату! Мажорний ключ… форте… патетична симфонія… Так, так, він, Шая Піркес, створить зараз такий опус: диктатура пролетаріату!.. Мерщій він ухопив футляр і висмикнув скрипку. Смичок вже був у правій руці.
434
Бетховен Людвіг ван (1770–1827) — німецький композитор, піаніст і диригент. Видатний симфоніст, творець героїчного музичного стилю.
В двері за спиною хтось постукав несміливо й тихо.
— Да! — опустив Шая скрипку.
Двері розчинилися, і на порозі став юнак — невідомий юнак — в потріпаній російській шинелі з піднятим коміром. На голові була папаха до самих брів.
— Що таке? — спитав Шая. — В чому річ? — Юнак був якийсь чудний, очі його метушилися під папахою.
— Шпрехен зі дейтш? — прошепотів юнак і причинив за собою двері. — Зінд зі Піркес Шая?
— Йя! — розгубився Шая. — Йяволь. Їх шпрехе. Їх бін Шая Піркес…