Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Для чого вчадів? — відповів хтось, так само тихо, так само порожньо. — З горя помер…
Парчевський торкнув коня і рушив геть. Козаки і бричка теж посунули за ним ступою.
Вигорів весь куток села від шляху до церкви. В двох чи трьох місцях серед дороги були воронки від снарядів, і їх доводилося об'їздити.
На вулиці і в подвір'ях людей не було — де-де з-за сліпеньких вікон визирали миттю і зразу ж ховалися жіночі обличчя. Убитих чоловіків, жінок і дітей — було в селі сім; поранених — одинадцять.
Коло церкви чекав староста з кількома статечними дядьками, Дядьки були в свитах і з зеленими поясами поверх: була сьогодні неділя, і в церкві нещодавно скінчилася літургія. Тепер ще бриніло тихе мінорне подзвіння — відправлялося сім панахид.
Дядьки скинули шапки, а староста, підійшовши близько, простяг Парчевському руку.
— З щасливим приїздом, пане добродію, — сказав він, — з святою неділею. — Потім він поліз за пазуху і вийняв прим'ятий брудний клапоть сірого цукрового паперу. Він обережно розгладив його і поштиво простяг Парчевському. — От, господин офіцер, дозвольте представить: оце тільки-тільки у самій церкві з муру зірвали. От шибеники-урвиголови більшовики, погибелі на них так і нема!..
Парчевський взяв папір, він був на одному боці густо списаний хімічним олівцем — нерівними, ламаними друкованими літерами:
Братья! Воля есть честь и слава, за ние нужно стоять крепко. Я стою: вы подпишитесь внизу. Староста наш пянствует, священик конокрад. Начальник Варты идет к ним влад… Ой не пьется теє пыво, а мы пыть не дамо тим вражим пимцям на Вкраини жить. Ходим батько Отамане у Кам'яцець у недилю та надинем вражим нимцям катулочку билу. Ни, не билу, а червону ходим погуляем та в пригоди свого батька старого згадаєм. (Шевченка). Подписал народньш человик. 30 сентября 1918 р. Я извиняюсь, что плохо писал вночи, а огню не було когда нибудь напишу получше. Росписался Я ветер.
— Жах! Жах! Який жах! — простогнала Антоніна Полубатченко, звівшися на фаетоні і заглядаючи Парчевському через плече. — Ви гляньте, як він калічить нашу бідну й прекрасну українську мову! Це можна робити тільки навмисне, щоб викликати до неї огиду й насмішки! Я певна, що це хтось зробив умисне. Наші бидлівські селяни говорять чудовою й чистою мовою! Це якийсь зайда-більшовик!
— Та де! — махнув рукою староста. — Наш-таки сучий син, гольтіпака, старого Моголчука синок: із письма знати, та й олівця признали люди всі. Вже до нього ходили десяцькі — втік, десь до лісу подався. Таке чортове насіння! Батька зараз шмагати будемо. Може, дасте ваших козаків двоє — шомполом воно дужче допече.
Антоніна Полубатченко сердито пересмикнула плечима і відвернулась.
— Збирайте людей! — гукнув Головатько. — Будемо робити сход!
Староста почухав потилицю і надів шапку. Дядьки сплюнули і полізли по кисети.
— Не прийдуть люди, — потупився староста, торсаючи свою чорну, лапату бороду, — де ви бачили, щоб прийшли? Після такої секуції? Ні!.. А яке діло, пробачайте, — він знову скинув шапку й вклонився, — до нашого сходу є?
Головатько злісно тупнув ногою.
— Тобі добре відомо ще заздалегідь! Від повітового старости ще коли був тобі універсал!
Староста оступився і заспішив:
— Ага! Так-так! Так ви, тобто, виходить, про теє… аякже, аякже!..
— Клич сюди зразу ж людей!
Староста зам'явся, потім пішов був, тоді знову спинився. Дядьки топталися разом із ним.
— Вибачайте, але, — насмілився староста нарешті, — але полагать треба… не прийдуть, котрі, значить, то єсть голить-ба… Хіба що статечні хазяї, тії, звісно, треба помагать… А потім ті, що погоріли вранці… Конєшно ж, не прийдуть…
— Клич, хто прийде! — оскаженів зовсім Головатько.
Староста з дядьками метнулись мерщій геть. Парчевський вже був у зборні. Козаки виносили стіл і ослони на майданчик перед ґанком розправи. Парчевський сів на обшарпаний, заляпаний чорнилом стіл і закурив. У брудну шибку, настирливо дзижчачи, билася велика осіння муха. Було нудно і тоскно. Паленим смерділо аж сюди.
— Невчасно ми приїхали! — ввійшов Головатько, шпурляючи новенький жовтий австрійський портфель на ослін. — Хоч би ж який чорт попередив про цю карну експедицію. Ви, пане старшино, се і те, повинні б були знати про такі речі!
Парчевський знизав плечима і відвернувся. Німці ж його не інформують про свої плани. І взагалі його діло військове: про політичний стан повіту шановний агітатор міг би дістати інформацію в начальника варти. Його, військового коменданта, це не торкається.
— От якщо сход, у відповідь на заклик агітаторів, почне агітаторів бити, — нудьгуючи, посміхнувся Парчевський, — от тоді з своїми козаками я боронитиму життя й недоторканність повноважних громадських представників.
Головатько спалахнув, ударив кулаком по столу, але передумав і не сказав нічого. Він тільки перебіг разів зо три по кімнаті впоперек, злісно й нервово смикаючи себе за вусики вниз. Нарешті він спинився перед Полубатченко, що, люто нахмурившися, засіла в куток.
— Я гадаю, — злісно зашипів він, — мені доведеться виступати одному! Те, що ви дочка Полубатчеика, що вас люди знають, се і те, досі, ми вважали, має піти нам на користь! Але тепер, коли за вашого батька спалили й сплюндрували село, хоч би там погоріли й самі голодранці, — тепер це для «ас ні в якому разі не на користь, а, се і те, тільки на… загибель справи! Ви не будете виступати!
— Навпаки! — так само злісно відгукнулася Полубатченко. — Я буду виступати!
— Дозвольте! — забризкав слиною Головатько. — Але ж, се і те…
Парчевський вийшов на ґанок. На майданчику перед розправою було вже чоловіка з двадцять дітвори. Двоє калік теж припленталися попереду всіх, сіли під тином і виставили на стежку перед собою свої корячки. Побачивши Парчевського, вони затягли в один голос: «Подайте — не минайте…» Парчевський гукнув бунчужному доглядати порядку, а сам завернув за ріг хати, в садок. Він пройшов у самий кінець, туди, де крислаті яблуні хилили свої віти під великі шатра старих верб вздовж тину, і сів на пень. Елегантні чоботи були замащені в глей, і, вийнявши шаблю з піхов, він кінчиком леза почав обчищати ранти.