Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Оце-то новини! Прийдешнє шукачів миттю постало в зовсім іншому світлі.
— А тепер останнє, що я хотів сказати, — провадив Боєр. — Табірна управа має бути, це добра думка. — Він скинув оком на долину, на довколишні скелі, ніби оцінюючи все. — Треба ще чимало зробити, щоб кожен міг швидко добувати своє золото й ніхто йому не стояв на заваді. Літо коротке. Управі буде до чого рук докласти. Але навіщо комітет добровільної охорони? Шериф Бренкер не новачок, багато хто спізнає це на собі, порушники закону при ньому не нагріють тут собі місця. А комітету добровільної охорони влада не визнає. Тому я гадаю, що слід добре зважити, перше ніж давати згоду на нього, тим паче, що той комітет дуже небезпечний. Одначе це тільки моя власна думка, і я нікому не хочу її накидати.
Боєр знову легенько вклонився, зіскочив додолу й вернувся до Джілбертів. Шукачі загомоніли: одні були за, інші проти. Семюел Мур очікував. Він сам вагався, хоч не давав того взнаки. Раптом на скрині коло нього опинився Гол Слейтер.
— Друзі! — крикнув він, і юрба затихла. — Ми почули добрі звістки. Боєрова діяльність розв’яже чимало наших труднощів. Цей чоловік у своєму ділі, певне, щось тямить і говорив він до пуття, та в одному помиляється. І не дивно. Він купець, а ми шукачі. Небезпеку табірного життя ми знаємо краще за нього, а мертвий там у могилі під скелею застерігає нас! Комітет забезпечить у таборі спокій, він складатиметься з найкращих людей і завжди буде насторожі. Якщо тільки ми утворимо його, негідники добре подумають, перш ніж зважаться ще на який злочин. Голосуйте за комітет!
Гол чекав, стоячи коло Мура. Усі здогадалися, що той комітет очолить він сам, і піднесли руки.
— Отже, вирішено, — сказав Гол.
На обличчі в нього не ворухнувся жодний м’яз.
Люди почали розходитись. До вечора було ще далеко, але працювати ніхто вже не брався. Шукачі мали про що поговорити. Корктаунці повернулися до своїх наметів, і Мур запитав Слейтера:
— Як тобі сподобався той Боєр?
Слейтер здвигнув плечима:
— Треба буде до нього краще придивитися… але шкуру він із нас злупить.
— Кожному своє, Голе.
— Як на мене, він трохи пихатий… і надто холодний. Надто, Семе, розважний.
Гол Слейтер і Боєр мали того дня ще багато роботи. Кожен своєї. Боєр шукав місця, де поставити крамницю, і вибрав його при дорозі майже посеред долини. Він довго дивився на печеру вгорі і на кам’яного носа, що нависав над нею. Брати Джілберти знайшли власника тієї займанки, і Боєр заходився вести з ним переговори.
— Я хотів би побудуватися тут, на вашій ділянці, — сказав він, — але так, щоб не завдати вам збитків. Може, складемо умову?
Старий почухав потилицю.
— Золота тут майже нема, дуже тверда земля. Я вже трохи пробував, самі бачите. — Він показав на кілька недавно викопаних ям. — Правда, піщаний грунт теж трапляється, бо в цій долині все так перемішане, що ніколи не знаєш, на що натрапиш. Он учора нібито один шукач у чорноземі наткнувся на піщану смугу і знайшов у ній самородок, такий завбільшки, як палець, і завтовшки, як два. Але хто-зна, чи це правда. Люди всього накажуть. Крім того, як котрий що й знайде, то інший про те не довідається.
Боєр дав балакучому дідові виговоритися й багато чого довідався про долину. Тоді запропонував йому:
— Отже, я будуюсь. Зате ви надалі не матимете ніяких турбот. Мій дім буде до ваших послуг, ваш кінь стоятиме в моїй стайні, ви їстимете й питимете на мій кошт, навіть, про мене, щовечора впивайтесь. Дістанете також робоче вбрання. Все це за те, що я поставлю на вашій займанці свій будинок. То як?
Старий не міг вийти з дива.
— Ну добре… добре. — І недовірливо запитав: — А ви дотримаєте свого слова?
— Я Боєр, — мовив крамар.
— І побудуєте дім?
— Авжеж.
Вони перебили руки, і то була вся угода. Боєр сказав шукачеві почекати й загадав Кудланеві розв’язати одну паку. Старому дали кави, тютюну, цукру, дві бляшанки м’яса и пляшку віскі. Ущасливлений завдатком, він подався геть, на всі боки вихваляючи крамаря, доки не спорожнив пляшки; тоді ліг і захропів.
Боєр нашукав собі робітників з-поміж тих людей, що не мали займанок, і з ними також повівся щедро. Робітники мали за його вказівками спорудити барак. Домовилися швидко. Боєр добре платив, одначе й дуже квапив.
— Нині ж таки ввечері вам треба рушати в дорогу, — заявив він. — Уранці ви вже будете в підгір’ї і почнете рубати дерева. Інструмент у мене є всякий, пилки, сокири, є і цвяхи.
Їм він теж не пошкодував завдатку — дав харчів та кілька пляшок віскі.
Тим часом Берт і Гай Джілберти тинялися по табору. Вони шукали Біллі, проте знайти його було важко. Долина тяглася далеко і була повна-повнісінька наметів та людей.
— Тут можна так поживитися, що вистачить на ціле життя, Гаю, — мовив Берт. Він задоволено вдихав запашне повітря, а очима так і нишпорив навкруги. — Досі ми перебивалися мізерією, власне, мізерією порівняно з тим, що на нас тут чекає. Тут нам стільки перепаде, що ми станемо шанованими громадянами.
Брат криво усміхнувся.
— Аякже, ти — і шанований громадянин… Навіть коли б нам пощастило, ти б за який тиждень усе пропив. — В голосі його бриніла гіркота. Він викинув недокурка й додав: — Коли Боєр візьметься до діла, я знаю, він розбагатіє. Але Що нам дістанеться? І як він нас хоче використати?
— Не будь дурнем, — презирливо мовив Берт. — Це зовсім інша річ. Ми в Боєра працюємо, і ніхто не спитає, з чого ми живемо. А я вважаю, що він усього доможеться, Гаю, всього! Тоді муситиме поділитися з нами.
Гай Джілберт спинився, начебто байдуже озирнувся довкола і суворо сказав:
— Берте, ми обидва дещо вже маємо на своєму рахунку, навіть кілька застрелених, та це сталося в чесній бійці, і вони були одного з нами коріння. В тяжкому злочині нас ніхто не звинуватить, я б і сам на таке не пустився. Нас усі знають як забіяк, проте ім’я свого ми ще не заплямили. І так має бути й надалі.
Брат люто сплюнув. Вони пленталися далі, вдаючи байдужих, ніби розмовляли про погоду.
— Тобі що, нагнав страху комітет добровільної охорони із тим Голом Слейтером? — злісно запитав Берт.