Долина Гнівного потоку
Шрифт:
— Скажіть, ви не той самий Гол Слейтер, що був шерифом у Юті?
— Так, той самий, — байдуже відповів Гол.
На хвилю в наметі запала мовчанка. Надворі серед скель тихо виспівував вечірній вітер.
— Я хотів би поговорити з вами відверто, — мовив Бренкер. — На кого я тут можу покластися? Я радий, що зустрів вас, Слейтере. Не сподівався, що мені так пощастить. Я колись багато чув про вас. Щоправда, відтоді вже минуло два десятки років… Але дуже добре, що я з вами познайомився. — Він подав Слейтерові руку, і той міцно потис її. — Ви знову захищатимете порядок, Слейтере?
— Мені вже довелося захищати його, Бренкере.
— Так, одного вже поховано. Сюди багато сволоти налізе.
— Уже налізло, Бренкере. То було не випадкове вбивство. Це система.
Гол Слейтер розповів, що він думає про той злочин. Бренкер мовчки слухав. Коли Гол закінчив, він сказав:
— Я не маю права повиганяти з долини деяких людей, що нам не подобаються. Отже, доведеться багато чого терпіти. Але комітет добровільної охорони, Голе, треба розпустити. Ви згодні?
Гол Слейтер мовчки дивився на світло ліхтаря. Нарешті він задумливо озвався:
— Ми віддалені на багато миль від будь-якої цивілізації і маємо самі про себе дбати, щоб оборонитися від найгіршого. За три тижні в долині буде стільки розбишак, як бліх на собаці. Що ви самі зробите? Поміркуйте, Бренкере: адже тут є вбивці. Згадайте Каліфорнію, наприклад Вайтні-Вотер. Вони там за сім тижнів двох шерифів випровадили на той світ. Третій дався на підкуп — ну, і все пішло шкереберть. Навіть суддю вибрали з-поміж гангстерів. Нехай і тут до такого дійде? А вони візьмуть вола за роги, Бренкере! Золоті копальні завжди були для розбишак раєм, і ось за стільки років трапилося нарешті багате розсипище. Це ж для них велика нагода! Ні, Бренкере, треба, щоб їм від самого початку був якийсь пострах.
— Так, але не комітет добровільної охорони.
— Хіба йдеться про назву?
— Я матиму прикрощі від начальства, Голе. Принаймні маскуватися, закутувати хустками обличчя не можна. І чинити суд комітет не буде.
— Ви нам зв’язуєте руки, Бренкере. І самі це добре знаєте. Не маскуючись, ми зберемо не більше як троє або четверо чоловік. Шукачі приїхали сюди добувати золото. Вони ризикувати не хочуть і стануть проти грабіжника хіба великою громадою. Кожен думає: чого саме я повинен підставляти свої груди? Але нащо я вам усе це розповідаю…
Слейтерові уривався терпець. Бренкер розумів його дуже добре, проте сам сидів між двох стільців. Та, врешті, він був надто досвідчений, щоб не знайти якоїсь ради. Зброя цього Слейтера важить більше, ніж десять інших револьверів, і треба, мабуть, у чомусь піти йому назустріч, а то він ще, бува, сам на одчай душі почне воювати з бандитами. І тоді Бренкерові спало на думку, що вій може за одним заходом спіймати двох зайців — для Гола й для себе.
— Давайте обміркуємо все по черзі, — обережно почав він. — Мені не дали навіть поганенького писаря, коли я сюди їхав. Я мушу знайти собі двох помічників.
— Знайдуться, — перебив Семюел.
— Так, але вони повинні мати огруддя не менше як метр двадцять в обводі і неабияку відвагу. А таких знайти буде нелегко. Вони залагоджували б мені дрібні справи і приструнчували б пияків. Тоді б я мав час на більшого звіра. Ви знаєте техасця Гая Джілберта?
Мур і Слейтер похитали головами.
— Бачив якось, — сказав Мур. — Він же приїхав разом з Боєром.
— Їх двоє братів, Муре. Один мені зовсім не подобається, той уже напевне всього понюхав. І третій з їхнього гурту також добрий харцизяка, може, навіть бандит.
— Тоді й Боєр, дарма що такий вилизаний, теж не вельми чистий, якщо навколо нього таке чортзна-що крутиться, — мовив Гол.
Бренкер здвигнув плечима.
— У нього, здається, бездоганне минуле, Слейтере. Мені його порекомендували. Поки що ми не знаємо, як він зійшовся з тією трійцею. Я хотів би якось залучити до себе Гая Джілберта. То був би для мене великий козир. Я мав би з нього подвійну користь, розумієте? Була б і своя рука в крамниці, яку Боєр лаштується відчинити, і помічник такий, що хоч і з ким упорається! Але Гай не хоче.
— Ваші плани могли б обернутися проти вас, шерифе, — обережно зауважив Мур.
— Воно так, але треба часом ризикувати. І нюхом почуваю, що Гай Джілберт ще не зіпсований… Але годі про це, однаково ж він не схотів. У кожному разі ви мені допоможете швидко знайти таких людей, як треба. Тепер щодо вас, Голе… Я б залюбки привів вас до присяги, га?
Гол Слейтер підняв руки й похитав головою.
— З мене годі, Бренкере, я більше не хочу лізти в самісінький вир.
— Ви й так уже в тому вирі, Голе. Спершу вислухайте мене до кінця. Ми не будемо розголошувати, що й до чого. Служби ви не відбуватимете, але як дійде до сутички, все виглядатиме інакше. І ваші люди не будуть уже комітетом добровільної охорони. Зірку ви носитимете в кишені.
Мур тихо свиснув. Бренкер подобався йому дедалі дужче, і над тим, що він запропонував, варто було подумати. Одначе старому не хотілося впливати на Гола Слейтера.
А той сидів і напружено міркував. Це, може, був би якийсь рятунок… Та він усе не міг зважитись.
— Я чув, — спритно змінив тему Бренкер, — що долиною вночі їздить патруль?
— Від учора, шерифе, — відповів Мур. — По дві душі, і щочотири години змінюється.
— Добре. Робитимемо так і надалі.
Вони довго сиділи й розмовляли. Десь аж опівночі Бренкер попрощався.
— То ви завтра прийдете до мене, Голе? — запитав він, подаючи Слейтерові руку.
Той хвильку помовчав, тоді відповів.
— Прийду, Бренкере.
Мур зрозумів з відповіді Гола, що вони з Бренкером дійшли якоїсь особливої угоди, і зрадів. Надто за Слейтера.
Після розмови з Бренкером він став спокійнішим за майбутнє долини. Знов їм пощастило. На це місце саме такого шерифа й треба.
Бренкер теж вертався до свого намету вдоволений. Помалу всі нитки будуть у його руках. А як Гол складе присягу, то вже не знічев’я — він робитиме все, що зможе.