Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Маррі ніяк не міг заснути. Думки його все кружляли навколо золота. Він став багатий, навіть дуже багатий. Але матиме ще більше, куди більше! На його займанці доволі золота, часом воно лежить так мілко, що до нього й кури догреблися б. Він ще не скоро видобуде все, та й жилу напевне знайде! А накопане золото треба віднести до Джонсона, тут його не можна довше тримати. Надто небезпечно. Або ні, не до Джонсона, краще до когось іншого, кажуть, дрібні крамарі платять трохи більше. І так вони тут обдурюють, у місті була б хіба така ціна! А потім, згодом, він ого як заживе… Купить будинок на горі у Фріско, з краєвидом на море. І одружиться. Жінок у цих околицях мало, але тепер наїде повно, можна буде вибрати!
Маррі вже почав дрімати, коли почув чиюсь ходу. Він зразу підвівся. Незнайомець ступав твердо, не скрадаючись. Підійшовши ближче, він гукнув:
— Агов, Маррі, ти в наметі?
Маррі впізнав голос. То був Ларрі, помічник шерифа.
— Так, — відповів він, скидаючи з ніг ковдру. — А що сталося?
— Нічого. Я прийшов глянути, що тут робиться.
Маррі зрадів. Він устав, розпустив мотузку, якою щовечора зашнуровував вхід до намету, і висунув голову й плечі надвір.
— Мій обов’язок пильнувати ладу, Маррі, — мовив, забачивши його, помічник шерифа. — По наметах тільки й балакають, що про твою знахідку та про жилу. Усе гадають, чи вона з’явиться знову. От я собі й подумав: ану, гляну, що там діється.
— Дякую, Ларрі, в мене все гаразд.
Помічник шерифа пішов собі далі, Маррі з постелі чув, як поволі віддалялася його незвичайна хода. Тоді знову запала тиша.
Маррі не знав, чи було дуже пізно, коли він розплющив очі й почав дослухатися. Він, певне, був заснув. Що його збудило? Наче хтось розмовляв? Так, якихось двоє людей. Маррі скочив з лежанки, натягнув штани і босоніж підкрався до виходу. Вони, мабуть, стояли далеченько від намету. Маррі обережно попустив мотузку на рівні голови й визирнув надвір. Небо було темне, по ньому повільно пливли хмари, ховаючи тоненький серпик місяця. Іноді він осявав їхні краї білястим сріблом.
Маррі нікого не помітив, а все ж чув, як десь розмовляли. Говорили ті двоє не пошепки, а півголосом і ніби про щось сперечалися. Маррі вистромив голову й позирнув ліворуч, де була яма, в якій він знайшов жилу. І побачив тих, що розмовляли.
То були двоє вершників. Маррі зміркував, що це має означати, й полегшено відітхнув. У непевному світлі місяця він побачив, що обличчя у вершників — дужих, кремезних чоловіків — пов’язані чорними хустками. Отже, це люди з комітету добровільної охорони.
Маррі був глибоко зворушений: як вони сумлінно роблять свою справу! Відколи в долині з’явився шериф, тут багато що змінилося. Всі знають це. Знають також, що, якби тільки бандити зважились напасти на чесних шукачів, люди з комітету добровільної охорони дали б їм гарту.
Один вершник повільно під’їхав до ями й низько схилився з сідла. Цікавий, мабуть, на власні очі побачити те місце, де лежали самородки. Що ж, вони також шукачі. Маррі висунувся ще більше з намету.
Вершники знову заговорили. Маррі саме хотів гукнути їх, коли вони завернули коней і під’їхали ближче — повільно, з гідністю. Метрів за десять перед наметом вони спинилися, їхні гніді коні затупцяли на місці.
— Добрий вечір, Маррі, — глухо озвався з-за хустки один вершник. — Ми оглядали місце, де ти знайшов своє щастя. Там напевне є ще золото. Правда, що жила була три метри завдовжки?
Маррі тихо засміявся.
— Досить і одного метра. Проте вона вже зникла.
— Тепер бачиш, що то знову були порожні балачки. Чого тільки люди не вигадають, — озвався другий вершник.
Перший вдоволено засміявся в хустку й трохи подав неспокійного коня назад. Тоді сказав:
— Ми оце полаялися за тебе. Він каже, що ти працюєш на займанці ще з двома шукачами і добуток ви ділите натроє, а я знаю, що ти сам. Та він торочить своє, бо в ямі лежать три лопати.
— Що? — вражено вигукнув Маррі. — Три лопати? Ви з глузду з’їхали! Невже вони вночі добралися до моєї займанки? — Він стурбовано шарпонув за мотузку, розв’язав її і вийшов надвір. Один кінь неспокійно загарцював. — Там має бути… я залишив тільки свою…
Далі Маррі не доказав. Змією майнуло в повітрі ласо і обхопило його за шию. Ноги йому відірвалися від землі, голос у горлі завмер. Вершник, що кинув ласо, став у стременах і однією рукою підтяг до сідла тіло, що нестямно корчилося й випручувалось, а другою втихомирював схарапудженого коня. Видно, силу він мав ведмежу. То була страшна, майже німа боротьба. І для Маррі цілком безнадійна.
Другий кінь, злякавшися, став дибки, потім рвонувся з місця. Вершник осадив його і насилу стримав. Місяць зник у хмарі. Мов нечисті в пеклі, товклися двоє в темряві зі своєю жертвою та нажаханими кіньми. Врешті кінь другого вершника вгамувався. Той зіскочив з сідла і, ведучи коня за собою, підійшов до товариша, що тримав нерухоме вже тіло Маррі. В його руці блиснуло вістря широкого ножа.
— Не треба, — просичав той, що сидів верхи. — Іди мерщій до намету!
Він озирнувся. Скрізь було тихо. Тоді глянув на небо. Місяць от-от мав з’явитися. Його спільник зник у наметі, а за хвилю повернувся із золотом Маррі й скочив у сідло.
— Гайда! — наказав другий вершник.
— А що робити з ним?
— Місяць показується!
Вбивці кинули тіло Маррі на землю й помчали в ніч. Маррі зостався лежати біля свого намету, наче великий клунок.
Техасець Гай Джілберт простоволосий стояв у Боєровому салоні, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Чимало гостей були в капелюхах і в шапках, а дехто зсунув капелюха на потилицю. Справжнього західника можна було пізнати по капелюсі, що на ремінці звисав на плечі.
Більшість відвідувачів штовхалися коло столу з рулеткою: шукачі, торговці, а між ними кілька професійних картярів у довгих чорних сурдутах. Частина гостей сиділа попід трьома стінами, деякі грали в інші азартні ігри. Під четвертою був прилавок, коло якого двоє негрів обслуговували гостей. Як гість не відходив від прилавка, вони, не питаючись, наливали йому наново чарку.
Боєр з двома чоловіками сидів коло невеличкого столика й теж грав у карти. Але ніщо в приміщенні не могло сховатися від його метких очей. У салоні було спокійно, часом майже тихо, чувся тільки одноманітний голос банківника. До Боєра скоро почали вчащати справжні, завзяті гравці. Він надавав цьому особливої ваги. Хоч, звичайно, бували там і просто цікаві та шинкові завсідники. Але коли хтось починав бешкетувати, — хай навіть таких збиралося троє або й четверо, — Гай Джілберт брав їх за барки й викидав на вулицю, аж гуло. Порядні, грошовиті гості вміли цінувати це, так само як і шляхетне обладнання в Боєровому салоні та добрі, дорогі напої. На салоні не було ніякої вивіски, але його всі звали “Оксамитовою лапкою”. Чи малися на гадці Гаєві кулаки, чи взагалі тамтешні звичаї, годі сказати. Про це не було єдиної думки.