Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Маррі, ще дуже кволий, довго дивився на маленького Дока, що стояв коло нього й міряв йому пульс. Ті, що були в кімнаті, бачили, як йому важко зібрати свої думки. Він довго дивився на Гола Слейтера, тоді перевів погляд на Бренкера. Гая Джілберта він не бачив, бо той стояв у головах.
— Упізнаєш шерифа, Маррі? — запитав Док. Маррі наморщив лоба й ледь кивнув головою.
— Що воно так шумить? — тихо запитав він і спробував озирнутися. Та голова його не послухалась.
— То ти чуєш, як шумить твоя кров, Маррі, — відповів Док. — Але недалеко було й до того, щоб вона зовсім застигла. Тепер ми дамо тобі віскі й розрідимо її, щоб вона швидше текла в жилах.
Вони з Гаєм підвели його і влили в рот розведеної горілки.
— Скільки вас тут? — здивувався Маррі, побачивши Гая.
— Це той чоловік, якому ти завдячуєш своє друге життя, — сказав Док. — Цього разу я тільки зробив те, що, врешті, може зробити кожен партач.
— Та це ж Гай Джілберт, той, що в Боєра. Друге життя, кажеш?.. Думаю, що воно буде трохи інакше, ніж перте. Воно аж нині, прокляте, себе показало. Тепер я знаю все, — Маррі підпер голову рукою. — Хтось із вас туди нагодився й звільнив мене, бо я був у зашморзі. — Він помацав свою жилаву шию, вщипнув за шкіру. — Ну от, я знову дихаю. — Він хотів устати, але не зміг, бо надто був ще кволий, і понуро глянув на свої великі босі ноги.
— Ви вже здужаєте розповісти, як усе сталося? — запитав Бренкер. — Не можна гаяти ні хвилини.
Маррі довго дивився на Гола Слейтера. Той підохотив його:
— Кажи, Маррі, ми вже дещо знаємо від Гая Джілберта.
— Що ж, я довіряю тобі, як і всі в таборі, — мовив старий, — але ти не можеш заглянути в душу кожному, хто приходить до тебе. До тебе й до твоїх добровольців. Бо ж вони теж копають золото, і їм у груди в’їдається жадоба й робить їх звірами. І я був би не кращий… Та щоб дійти аж до вбивства?.. І які ж вони були підступні! Прокляте золото!
— То не мої добровольці, Маррі, — мовив Гол Слейтер тихо, але твердо. — Я не можу тобі цього довести, одначе певен, що так воно є. Зрештою, тепер не це головне. Розкажи все по черзі.
— Он як… — спроквола сказав Маррі. — Виходить, кожен може пов’язати чорну хустку і вдавати з себе добровольця. Налийте мені ще чарку.
І він почав розказувати. Та його розповідь не дуже допомогла шерифові. Голосу напасників Маррі не впізнав би, а самих їх і поготів. Дужих чоловіків у долині було чимало, а коней такої масті — сотні. Зашморг зроблено з прикороченого ласо волової шкіри. Шериф Бренкер не захотів далі й розпитувати.
— Нині ви спатимете у моїй канцелярії, — сказав він. — Грабіжники вже знають, що ви живі. Вони напевне десь у долині, бо Гай Джілберт бачив, як вони їхали вниз. Якби вони намірялися втекти з золотом, то подалися б угору. Може, вони гадають, що ви впізнали їх або ще впізнаєте при нагоді. Я хочу бути спокійний, Маррі, тому беру вас під свою охорону.
Маррі погодився, тільки попросив:
— Але я хотів би спершу піти до свого намету.
— Авжеж. Заберете й свої ковдри та одяг. Зрештою, там тепер Ларрі. Ходімо разом.
Люди надворі ще не всі розійшлися.
— Це правда, шерифе, що добровольці хотіли задушити Маррі? — спитали вони. — І золото, мабуть, теж прихопили? Гарно, нічого не скажеш.
— Ні, — коротко відповів Бренкер, — то були не добровольці. Я розмовляв уже з обома, що були тоді на варті. Є навіть три свідки, ті бачили їх на той час у горішньому кутку долини. Крім того, Гол Слейтер, що був досі ватажком добровольців, ручається за них.
— Досі? — перепитав хтось. — Ага…
Бренкер нічого не пояснив. Мовчав також Гол Слейтер, що стояв поруч із ним. Вони поволі рушили до намету потерпілого. Маррі, не озиваючись, насилу дибав ззаду. Кілька цікавих і собі подалися за ними, та Бренкер сердито крикнув їм:
— Обійдемося без вас!
Ті, щось невдоволено бурмочучи, завернули назад. Учора Ще всі вони вихваляли добровольців, нині ж увечері більшість підозрівали й лаяли їх.
У наметі Маррі найперше відсунув своє ліжко і, заспокоєний, полегшено відітхнув. Він узяв лопату й викопав добуте досі золото. Його було три повні бляшанки з-під консервів і два шкіряні капшуки. Маррі ні словом не поскаржився, що в нього вкрадено самородки. Виходячи, він ще раз роззирнувся по намету. Місце сутички він теж оглянув, присвічуючи ліхтарем, і задумливо провів мозолястими пальцями по шкіряному ласо, яким його хотіли задушити. Тоді повільно похитав головою.
Гай Джілберт стояв збоку й дивився на Маррі. Шукач підійшов до нього й довго мовчки тис йому руку,
— Що тут такого, я ж нічим не ризикував, — трохи ніяково мовив довготелесий техасець.
Маррі склав золото в казанок. Гай узяв під пахву згорнені укривала, і вони пішли з займанки.
— Влаштовуйтесь тут, — сказав Бренкер у канцелярії. — Я ще поїду до Слейтера, але скоро вернусь. Я сплю в сусідній кімнаті, а з другого боку мешкає Джонсон. Завтра побачимо, що далі робити.
Надворі Гай Джілберт попрощався. Бренкер хотів був запросити його їхати з ними, але стримався. Гай подав руку Слейтерові й запитав:
— Як ви там поживаєте в таборі? Що поробляють ваші жінки, сестри Фінні?
— Те, що й завжди. В них усе гаразд, Джілберте.
— Передайте їм моє вітання.
— Добре, передам.
Гай подався до Боєрового салону, а Бренкер зі Слейтером сіли на коней. Поволі світало.
У Доротеї ще й досі були гості: люди мали про що оповідати й снувати здогади. Від балачки їм пересихало в горлі, тож барменові ніколи було й угору глянути. Доротея сиділа на своєму високому стільці за прилавком і розмовляла з Доком.
“Оксамитову лапку” вже зачинили. Боєр стояв коло столика з рулеткою, тримаючи під пахвою залізну скриньку з виміняним золотом та грішми і востаннє роззираючись навколо. Служник-негр із барменом прибирали в салоні. Коли зайшов Гай Джілберт, Боєр швидко зиркнув на нього краєчком ока.
— Довго вас не було, Гаю… — запитливим тоном зауважив він.
— Ви ж знаєте, чому.
— Звичайно. Тут тільки про це й мови. Який жах… Я з самого початку був проти цієї гри в добровольців. Тепер комітет луснув, але грабіжників уже не впіймаєш.