Долина Гнівного потоку
Шрифт:
— Ти мені не подобаєшся, Гаю, — ще раз спробував Берт нав’язати розмову. Він силкувався бути поважним. Його кістляве обличчя взялося зморшками. — Ми ж мали з тобою побалакати…
— Тут? — перебив Гай і холодно глянув йому в очі.
— Ну, добре, добре, — замурмотів Берт, — не вдавай із себе святого, а тим паче переді мною. Ти ж сам хотів побалакати.
— Так, Берте, і чекав, поки ти захочеш.
— То коли я мав до тебе прийти? В тебе ж тепер той, як його… пожилець. Теж дивно, Гаю. Йому б уже гнити в землі…
Берт п’яно засміявся. Він насилу зводив докупи свої думки, але ще більш-менш тримався — йому треба було випити не одну пляшку горілки, щоб зовсім звалитися з ніг.
Гай пропустив повз вуха останні слова брата.
— Маррі вдень працює на своїй займанці, ніхто б тобі не став на заваді.
— Слухай, — сказав Берт, — не вдавай із себе великого пана. По-перше, дорога до мене така завдовжки, як і до тебе, а по-друге, ти сам знаєш, що вдень мені треба виспатися.
Проте Гай був терплячий до брата.
— Саме це мене й турбує, Берте, — те, що ти робиш уночі. Боюся, що ти в цьому таборі зовсім пустишся берега, зіп’єшся й пропадеш ні за що. Досі ми завжди трималися один одного, навіть із ним, — Гай кивнув плечем у той бік, де стояв Кудлань, — і якось давали собі раду. Ти мене розумієш, Берте? Тепер ти злигався з такими людьми, що й сам інший став. Або глянь он на Кудланя, що з нього зробилося. Він був просто хлопець із залізними м’язами, дужий, як віл, і дурний як пень, та все-таки слухався доброго слова. А тепер? Він став, як та машина, що її тільки накрути і… сам розумієш, не можу я тут тобі розтлумачувати. А ти? Бачу, що ти вічно сидиш у Біллі, і бог його знає… ні, дідько його знає, що ви там замишляєте. Тому я й хотів поговорити з тобою, Берте. Але не тут.
Берт Джілберт слухав брата, роззявивши рота і витріщивши з дива очі.
— Коли вже ти завів про це, то кажи далі, — мовив він.
Гай похитав головою і нишком озирнувся. Людей у залі побільшало, і Боєр, наче випадково, опинився коло них. Берт також озирнувся і спересердя гримнув на бармена, що стояв за прилавком:
— Ану, дзуськи звідси разом із своєю отрутою! Уже наставив свої брудні вуха, га?
Бармен злякано відскочив.
Берт знову повернувся до брата.
— Ну, шквар! Почую, що ти ще скажеш! Так швидко ти мені голову не задуриш!
Гай знову похитав головою, цього разу гостро й рішуче. Берт знав братову вдачу, і його раптом охопила лють. Він плюнув на підлогу, підступив до брата, але ще не втратив влади над собою.
— Слухай, — просичав він, — я хочу поговорити з тобою зараз, отут! Шеф наш теж цього жадає від мене! Ти його не розумієш, бо зовсім з глузду зсунувся.
Гай холодно дивився на брата.
— Можеш не казати мені, Берте, що ти прийшов з його намови, — я зразу догадався. Але ти задля хоробрості спершу вшився, а тоді з п’яного розуму вибрав не те місце. А ще, Берте, щоб ти знав: зі мною так не розмовляють!
Обличчя Гаєве ледь потемнішало. Навколо стояв глухий гомін, гості грали в карти, пили, але дехто вже позирав скоса на братів. Боєр намагався бути спокійним, ввічливим і приязним, як завжди, проте не міг устояти на місці і все переступав з ноги на ногу.
Берт облизав губи й засопів. Він не любив піддаватися, а особливо бувши напідпитку.
— Слухай, — видушив він із себе, — поговорімо спокійно. Тебе вже не раз тягло на якусь мораль, але я дивився на те крізь пальці, бо потім твій сказ минався. Одначе тепер тобі щось стрельнуло в голову, а от що — ніяк не второпаю. Така мудрація, що мені, простакові, годі її втямити. Сто чортів його мамі! Чи ти, може, лобуряко впертий, хочеш стати такою собі цяцею і тинятися з Пастором від намету до намету? Саме тут? Забув, чого ми приїхали до цієї долини? Забув, навішений?..
Гай Джілберт весь аж побілів. У залі раптом запала дивна тиша. Лише кістяні кульки стукотіли на рулетці та важко сопів Берт.
Потім і кульок не стало чути.
— Сім, чорне, — глухо мовив банківник.
Гай Джілберт, не дослухавши брата, повернувся й, човгаючи ногами, пішов геть. Він згорбився, щоки йому нервово сіпалися. Всі тепер дивилися на нього затамувавши віддих.
Берт метнувся слідом і вже хотів схопити брата за плече, коли його спинив Боєр. Прудко й нечутно, як тінь, той підскочив до нього й так міцно стиснув за руку, що Берт вражено озирнувся. Він не сподівався, що цей напарфумлений денді такий дужий.
Боєр солодко усміхнувся, проте очі його метали іскри.
— Ходімо, Берте, — сказав він приязно. — Мені треба з вами порадитись. Про щось дуже оригінальне.
Він не відпускав Берта і, весело теревенячи, мало не пританцьовуючи, повів його до дверей. Берт чвалав за Боєром, як великий пес. Кудлань, що трохи невдоволено дивився на сварку братів, теж подався за ними.
Надворі Боєр відпустив Берта.
— Охолоньте трохи, Джілберте! — голос його аж зарипів з люті, як іржавий завіс. — Ви здатні тільки дрова рубати! Я не казав вам розмовляти з братом тут, та ще й упившись!
Він лишив Берта й вернувся до свого шахрайського кубла, знову потираючи руки й усміхаючись. Там уже все йшло своїм звичаєм. У салоні ніхто не дивувався, коли двоє чоловіків бралися за барки. Що тут такого? Правда, це брати, та ще й такі здоровила! Гм, шкода, було б на що подивитись. Але нічого не вдієш. Такий уже в Боєра заклад. Недарма про нього йде добра слава по всій долині.
Гай Джілберт довгими кроками міряв залу. Гості розуміли його і воліли мовчки, хутенько вступитися з дороги. Нарешті він зупинився коло прилавка й одну за одною випив кілька чарок горілки. Відразу знайшлися приятелі, що забажали з ним цокнутись; незабаром біля нього вже гомоніла весела компанія.
Того вечора Гай Джілберт випив більше, ніж звичайно. Майже ніхто не помітив, що техасець тільки вдавав веселого. Раптом він зник. Боєр зачекав з півгодини, тоді непомітно вибрався з зали й постукав у Джілбертові двері, але ніхто не озвався. Та все ж він зайшов до комірчини.
— Пробачте, Гаю, я хотів знати, де ви ділися.
— А ви в мене за няньку, Боєре?
Гай сидів на ліжку, важко сперши голову на широкі долоні.
Боєр зітхнув, ніби у відчаї. Тоді взяв ослінчика, підсунув його між ноги, сів і глянув на друге ліжко. Воно було порожнє, Маррі ще не вернувся.