Долина Гнівного потоку

Фелькнер Бенно

Гол подав йому руку.

— Ти зовсім не змінився, Голе, — пожартував Док і підморгнув йому. — Де тільки з’явишся, там миттю зчиняється стрілянина.

Він засміявся так весело, що все обличчя його вкрилося зморшками.

— Авжеж, — озвалася й Доротея. — Хвалити бога, що цього разу не в моєму домі.

— Може, тут відбудеться друга дія? — зауважив Док.

— Цур тобі, ще накрячеш мені таку біду! — гримнула на нього Доротея.

— Наче мені її треба, — спокійно відповів той і підсунув барменові порожні чарки.

Доротея заздалегідь приготувала стіл у танцювальній залі, що прилягала до бару, і тепер запросила туди гостей. Вона пішла попереду і власноручно порозставляла стільці.

— Коли зчинився той шарварок і я почула, що й ви там, то подумала, що сьогодні вас напевне побачу в себе, — оповідала вона, й собі сівши до столу.

Вона поводилася як справжня дама і дбала тільки про те, щоб гостям було добре.

Бетті й Рут у Доротеї дуже сподобалося. Грала музика, вони танцювали під паперовими гірляндами й кольоровими ліхтариками. Тут теж була тіснява, і часом якийсь незугарний шукач перся, як ведмідь, через маленьку залу, але всі були веселі, й час минав швидко.

Зненацька серед гостей з’явився Пастор, колишній Джімів ватаг, у своїх підшитих шкірою штанях. Він зразу ж кинувся на шию Джімові, і той почав випручуватися з його обіймів.

— Ага, — глузливо мовив Бренкер, — старий побожний пастух знов закропив душу спасенним трунком. Як ви даєте собі раду з цим новоявленим апостолом, Доротеє?

— Добре. Зараз побачите, шерифе.

Джім не міг визволитися з обіймів свого приятеля. Але він був хлопець спритний на витівки й швидко додумався, як діяти.

— Що ти робиш у цьому Вавілоні? — обурено запитав він Пастора. — Ти б краще промовляв до сумління цих людей, дбав про їхні грішні душі.

— А я того й прийшов сюди, — пробелькотів Пастор і, випустивши нарешті Джіма, розкинув руки хрестом, — інакше я й ногою не ступив би в це сатанинське кубло. Чи, може, ти мені не віриш, хлопче?

Пастор миттю присунув до себе стільця, що попав йому під руку, спритно видряпався на нього, дарма що був п’яний, витяг з кобури псалтиря, поважно розгорнув його, тримаючи далеко від очей, і почав співати. Стілець хитався на всі боки, Пастор теж ледве стояв на ногах, але все-таки не падав. Співу майже не чути було через музику, і тільки як Пасторів хрипкий голос зривався на вереск, то лунав на цілу залу. Одначе ніхто не зважав на нього, гості вже знали Пастора й спокійно танцювали собі далі.

Та тільки-но він доспівав псалом до кінця, як з-за прилавка вискочили два чорні кельнери. Один ніс пляшку та велику чарку, вже на ходу наливши її, другий здійняв Пастора додолу й сховав йому псалтиря. Тим часом перший підніс розчуленому Пасторові до носа чарку — і той випив. Усе це вони робили спокійно, не привертаючи нічиєї уваги. Коли пляшка спорожніла, Пастора посадили в куток. Він ще кілька разів крякнув, як качка уночі в очереті, і спокійно заснув. На сьогодні його спекалися.

— Це наші щоденні дрібні збитки, — сказала Доротея шерифові. — Треба щось робити, а то любі гості почнуть його кривдити. — Вона чарівно усміхнулася.

Гол Слейтер посидів з годину коло столу, тоді сказав:

— Піду гляну ще на Дока.

Та коли він хотів уже підвестися, Доротея поклала долоню йому на руку:

— Я його зміню, Голе, й пришлю сюди.

— Так буде ще краще, Доро.

Незабаром Док підійшов до їхнього столу і, потираючи руки, сів між Слейтером та Бренкером. Мур дивився на лікаря і ласкаво усміхався. Вони всі шанували його. Розмова потекла, як горілка з пляшок у залі. Коли молодь пішла танцювати й вони лишилися біля столу самі, Слейтер несподівано запитав:

— Ну, хто тепер з’явився в долину, Доку? Усі обличчя знайомі чи є й нові?

Док спершу випив горілки, легенько, ніби задумано всміхнувся й сказав, граючись чаркою:

— Тих людей, про яких колись гриміла слава, вже нема. Зникли. Завжди так буває: кожна доба висував своїх героїв і своїх шахраїв. Тільки посередні люди й дрібна мерзота ніколи не переводяться. Золоті джерела в горах висохли, те, що в них було, тепер лежить у банківських сейфах. Тому й грабіжники біля них крутяться, звичайно, не ті вже, що ми колись знали. Не дикі й брутальні, а чемні, прилизані. Але тут, де знову запанувало хижацтво й жадоба… — Док похитав головою, втупивши очі перед себе. — Може, тут і вродиться кілька таких, як колись були, — додав він задумливо, — але я їх ще не бачив. Крім одного, що вже був тут, як ми приїхали. — Док підвів голову й глянув Слейтерові у вічі.

— Хто це, Доку?

— Ну, Біллі-Корабель.

— Хто? — Гол Слейтер раптом випростався.

— Старієш, Голе. — Док ще ніколи не виходив з рівноваги. — Невже не знаєш? Ми ж його застали вже в долині.

Гол Слейтер гойднувся на стільці, дивлячись кудись понад головами гостей.

— Я не знаю його, Доку, — тихо сказав він. — Чув тільки, що то за один і яку він має славу. А хто коло нього крутиться?

— Такі, як завжди.

— Коли сталася та біда з Маррі…

— Він сидів тут, Голе. Грав у покера в сусідній кімнаті.

— Це мало що доводить, Доку.

— Можливо.

— Він і тепер тут?

— Як завжди, Голе. Он там.

Док кивнув головою на двері, що вели до невеличкої гральної зали.

— Зараз ми глянемо на нього. Але спершу ще кілька запитань. Якої ти думки про Берта Джілберта?

— Розбишака, але навряд чи щось більше.

— Одначе в долині є підступні вбивці, Доку.

Лікар лиш мовчки кивнув головою.

— А той розпатланий, схожий на їжака? — спитав Гол.

— Кудлань? Просто сліпе знаряддя… Він дуже обмежений. Ті прилизані куди небезпечніші.

— Це ви про верховод? — запитав шериф.

Док мовчки здвигнув вузькими плечима.

— У Берта є ще брат, — сказав Гол.

— Я бачив його тільки раз, тоді, з Маррі. Але в ньому щось є. Ти знаєш, Голе, що я маю на гадці. Напевне, ти й сам звернув на нього увагу.

Танець скінчився, Рут і Бетті з своїми кавалерами вернулися до столу. Тільки Еда не було — десь залицявсь до котроїсь із Доротеїних дівчат.

— Зараз ми глянемо до маленької зали, — мовив Гол Слейтер. — Ти посидиш тут, Семе? А тоді, мабуть, підемо вже додому, га?