Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Гай Джілберт знав, що тепер мусить на щось зважитися. Власне, він уже вчора зважився, коли торохнув чаркою об стіну, але яку тепер дорогу обрати? Поїхати геть?.. Нове життя вибило б із голови дурні, недоречні думки. Саме початок літа, як добре було б гайнути в широкі прерії, в темні ліси! Хай би собі лишалося все як є — і Рут Фінні також. Гарний він учора з’явився їй на очі! Що вона тепер думає про нього! І Гол Слейтер з шерифом теж. А він їх обох шанував. Поїде оце на світанні геть звідси, і все зостанеться позаду. Чи скоро він забуде долину? Люди скажуть, що Гай, мовляв, утік тихцем, бо хто він такий? Неприкаяний волоцюга, Боєрів витурювач, та й годі.
Треба було б учора перепросити Рут Фінні, коли вона вже так близько стояла коло нього. Дівчина його, напевне, вислухала б. Але чи зрозуміла б? Тихо подякувала й відійшла. А він пропустив нагоду…
Гаєві вчувся тихий голос Рут.
А може, лишитися? Хто його звідси жене? Уже ж не той шахрай Боєр, якому він ніколи ще навіть пальця не подав, не те що руки! Той слизький, як вугор, і холодний, як крига, негідник — найнебезпечніший у долині, куди небезпечніший за Біллі. Біллі просто вбивця, його можна арештувати. А Боєр — підступна гієна, ладна обжиратися трупами, хоч постачати їх мають інші. Прокляте золото!
Ні, не можна кинути долину, не застерігши Бренкера або Слейтера. Слейтер тут найкраща людина: він твердіший за Мура. А що якби поговорити зі Слейтером. Зараз-таки піти й за одним заходом перепросити Рут. Ні, це буде по-дитячому. І взагалі, хіба він образив її? Тільки й того, що вона бачила його п’яним…
Гол Слейтер, мабуть, намагався б затримати його. Але що йому робити в долині? Тинятися без мети, як сотні інших? Бренкер тоді пропонував йому стати помічником шерифа, та це робота не для нього. Господи, які тільки думки не лізуть у голову…
Гай Джілберт лежав нерухомо, і голова його тріскалася від думок. Він ще зроду не був такий невдоволений собою. Досі він завжди вибирав ту дорогу, що була перед очима. А тепер заплутався і розпачливо шукав порятунку. Раптом його пойняв гнів на самого себе, і він сказав по думки: “Розрубай цей вузол і їдь!”
Тільки на хвилю в уяві його постало братове обличчя. Бертові вже, мабуть, ніщо не поможе — хай робить що хоче.
Гай Джілберт тихо встав, одягнувся й вийшов надвір. Намір був твердий. Перед від’їздом він ще викличе Дока й перекаже йому дещо для шерифа.
Надворі його зустрів імлистий ранок, що провіщав гарячий день. Тієї хвилини Гай Джілберт ще дужче зненавидів долину. Серед цих високих, аж до неба, кам’яних круч годі було побачити, як сходить сонце, не защебече тут пташка, не майне в траві жодна звірина — це порожня, бездушна, пекельна місцина, де тільки жадібні руки порпаються в землі, шукаючи жовтого металу.
Гай пішов до стайні, напоїв і нагодував коня. Тоді швидко вмився і вилив на себе відро води. Голова посвіжішала. Він ще раз тихенько зайшов до своєї комірчини і обережно виніс сідло, попону й чоботи. Лишилося ще забрати всякий дріб’язок. Вернувшись по нього, він глянув на сплячого Маррі. Гай не міг піти, не попрощавшися з ним. Маррі такого не заробив. Гай довго дивився йому в обличчя. Раптом Маррі розплющив очі й закліпав ними з подиву. Коло Гая лежав клунок, сідла на стіні не було й попони на лежанці теж.
Маррі підвівся на постелі. Він аж зблід, такий був приголомшений. Йому пригадалася Гаєва поведінка вчора ввечері.
— Гаю, ти хочеш мене кинути? — сумно спитав шукач.
Джілберта опанувало якесь дивне, незнане досі почуття. Він зненацька відчув, що втрачає тут щось дорожче за все золото в долині, втрачає людину. Він нічого не відповів і лише мовчки кивнув головою.
— Я думав, що ми станемо товаришами, Гаю. А ти хочеш тихенько накивати п’ятами? Ні, Гаю, тобі так робити не личить. Ходи сядь коло мене. Не можеш дати ради з собою, еге ж?
У дужого техасця щось ворухнулося в грудях і сколихнуло всю душу. Він повільно підійшов до Маррі і сів коло нього. Той узяв його за руку.
І тоді Гай Джілберт хрипко сказав:
— Я, Маррі, шибайголова, та й годі, але… може, ти зумієш помогти мені…
Тоді Маррі, колишній тесля, а тепер шукач золота, обняв Гая Джілберта за плечі й сказав:
— Лишайся зі мною, Гаю. Це справді страшне місце, люди тут стають мов ті звірі, але нас двоє і ми будемо триматися один одного. Не йди звідси. — Він стискав його, тряс, пригортав до себе. — Ми копатимемо вдвох на своїй займанці, а тоді помандруємо геть, якнайдалі звідси…
Коли зійшло сонце, Гай Джілберт і Маррі поїхали на займанку. Вони поприв’язували коней до кілків, розвантажили й розсідлали їх і знов вернулися до барака. Шукачі-сусіди вилазили заспані із своїх наметів.
У бараці було ще тихо. Тут спали до білого дня. Маррі з Джілбертом повиносили надвір ліжка, кожен узяв своє на плече й поніс до займанки. Поодинокі шукачі, що йшли вже до роботи, вражено дивилися на них і не знали, що й думати.
Маррі швидко спорудив намет і поміг Гаєві розкласти багаття. Весело запалахкотів вогонь, закипіла вода. Вони запарили кави й насмажили на сковороді сала, поснідали, тоді взялися до праці. Гай Джілберт закасав рукава й засвистав пісеньку. Йому було легко на серці як ніколи. А Маррі аж нетямився з радощів.
Боєр устав пізно. Поснідавши, він сказав негрові-служникові:
— Нехай зайде сюди Гай Джілберт.
— Там нема нікого, — мовив, повернувшись, негр.
— А де він може бути?
— Там нема нікого, — знову мовив негр. — І речей немає. — Він безпорадно розвів руки і придуркувато глянув на Боєра.
Боєр повільно підвівся й сам не свій пішов до Гаєвої комірчини. Він передчував щось недобре, а відчинивши двері, просто злякався. Якусь хвилину він стояв серед порожньої комірчини, і з очей йому аж іскри сипалися. Клятий здоровило показав йому дулю! Тієї миті Боєр скидався на розлючену пантеру. Що він на цьому втратив? Багато чи зовсім нічого? Що, як Гай Джілберт пішов до шерифа?
Нарешті Боєр трохи прохолов і вийшов з комірчини. А десь за півгодини вже сидів у своїй кімнаті й розмірковував. Тепер ясно, де дівся Гай Джілберт. Схибнувся на моралі, гм, гм. Поки що, мабуть, нема чого боятися, але якщо він навіть сьогодні мовчатиме, то завтра може все вибовкати. Правда, йому, Боєрові, вони нічого не годні будуть закинути, але як уже зацікавляться ним, хоч одним оком зазирнуть під його маску, то напевне зв’яжуть йому руки.
Боєр був не з тих людей, що дають себе зіпхнути в яму, він зразу ж вирішив, що справу з Гаєм Джілбертом треба швидко розв’язати — швидко й безоглядно. Та перед тим Боєр хотів ще поговорити з ним. Може, той не відмовиться від свого останнього шансу? Так себе переконував Боєр; насправді ж його більше турбувало те, як уникнути кривавої сенсації. Звичайно, він клопотався не Гаєм Джілбертом! Тому вже був кінець чи, за Боєровими розрахунками, мав бути кінець. Боєр найперше дбав про те, щоб не дійшлося ще до якогось скандалу, поки все буде добре підготовлене, а тоді вже він ні на що не зважатиме. Цієї ночі в Боєра визрів остаточний план: він хотів прибрати до своїх рук цілу долину, не більше й не менше.