Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Боєр заплатив, і заплатив щедро. Кров дорого коштує.
Після того як зачинився салон, у Боєровій кімнаті ще довго світилося. Він писав листа, де змальовував становище в долині й повідомляв про свій приїзд. Потім запечатав листа своєю печаткою. Завтра якраз від’їжджає карета з поштою, все складається якнайкраще. Задоволений сьогоднішнім днем, що почався так неприємно і так добре скінчився, Боєр ліг спати.
Натомість Біллі цілу ніч просидів за своїм столом у Доротеї — грав у покера, щедро сипав грішми й попивав горілку. Док часто проходив повз його стіл, інколи навіть пив з ним чарку. Він не сумнівався, що буде вчинено якийсь злочин. А може, вже вчинено?
РОЗДІЛ 11
Третій день Гай Джілберт і Маррі працювали на займанці. В долині було гаряче, як у печі. Навіть надвечір спека не спала. Хоч сонце зайшло, але кам’яні гори за день надто багато ввібрали в себе тепла і тепер віддавали його назад. У повітрі й досі тремтіло марево, дихати було важко. Навкруг помалу затихало життя.
Маррі випростався, потягнувся й глянув угору. Далеко над Цукровою головою згасав останній відблиск дня.
— Годі на сьогодні, Гаю, — сказав Маррі. — Мене так висушило, як цей пісок під ногами.
Він став навколішки, дістав з ямки кухля, схованого від сонця, й приклав до вуст — хотів напитися, але тільки сполоскав рота й виплюнув каву. Вона була тепла й несмачна.
Гай Джілберт, голий до пояса, позносив докупи лопати й сита. В горлі йому так пересохло зі спеки, що не хотілося навіть відповідати. Маррі вихлюпнув каву з кухля на пісок, узяв бляшанку з добутим за день золотом, і вони повільно, стомлено почвалали до намету.
Обоє попадали на свої ліжка, щоб спершу трохи перепочити. У Гая боліло все тіло: він не звик до такої роботи. Але нічого, ще кілька днів, і звикне. Та й не велика біда, що трохи ниють м’язи, — зате голова ясна й спокійна.
— Знаєш що? — сказав Маррі. — Не будемо сьогодні морочитися з вечерею. Підемо на вулицю й там поїмо. Так буде краще. Але спершу з півгодини полежмо. Добре?
— Добре, — погодився Гай.
Він незчувся, коли й заснув. А як прокинувся, в наметі вже було темно, хоч в око стрель. Поряд глибоко дихав Маррі. Гай підвівся, засвітив світло й виглянув з намету. На небі з’явилися перші зірки. Він і Маррі проспали, мабуть, години зо дві. Гай був голодний, як вовк.
— Агов, Маррі! — гукнув він. — Ти не хочеш їсти? Маррі прокинувся й зразу схопився на ноги.
— Щось мені снилося, але що? — сказав він і, скривившись, потер лоба. Тоді раптом згадав: — Ага, ми наче їхали вдвох каретою, такою гарною! Вся оббита червоним оксамитом, а на передку сидить сова з людськими ногами. Не пам’ятаю тільки добре, чи в неї був…
— Та годі тобі, — перебив Гай. — Скажи краще, де ти поставив бутель з водою. Я хочу їсти.
— А я ще дужче хочу пити. Ходімо до Доротеї, їй саме привезли провізію, п’ять підвід, навіть пиво є. Ти хіба не бачив? Після обіду. А бутель, мабуть, десь надворі.
Вони вийшли з намету й умилися. Сьогодні вони не шкодували води, хоч бутель її коштував цілий долар. Водовози мали добрий заробіток. Та вони на своїй займанці мали ще кращий.
Маррі довелося зачекати на Гая: той сидів коло скрині й чистив та змащував свою зброю. Маррі трохи здивувався, але ні про що не розпитував. Гай навіть копав з револьвером — завжди клав його десь напохваті. Техасці тим і славилися, що більше дбали про свою зброю, аніж про гаманець.
Нарешті Гай скінчив і підвівся. Він ще раз оглянув з усіх боків важкого револьвера, хукнув на нього, наче хотів здмухнути останню порошинку, підкинув угору і спритно впіймав просто за рукоять. Аж тоді засунув його в кобуру й всміхнувся. Гай Джілберт виріс із зброєю і любив її.
Вони йшли темною вулицею. Сьогоднішній видобуток вони поділили й узяли з собою — може, треба буде на видатки. Решту золота Маррі носив у чересі на тілі, як і більшість копачів. Кожні три або чотири дні, залежно од видобутку, Маррі тепер віддавав золото на схов Джонсонові. Так було найпевніше. Щоправда, той лупив з нього три шкури, бо й сам наражався на небезпеку, коли перевозив золото, — зате Маррі був спокійний.
Гай і Маррі добре повечеряли в якійсь їдальні, проте пива там не було, і відвідувачі, швиденько доївши, йшли собі геть. І так без кінця — одні заходили, інші виходили. В кутку, біля великої плити, стояли засмальцьований господар-італієць та його огрядна дружина. Здавалося, ця халабуда ввібрала в себе все тепло за цілий день. Коло плити старий китаєць мив у великому шаплику бляшаний посуд, що його молодий негр збирав зі столиків. Худе, голе до пояса тіло і шоколадного кольору обличчя негрове було пітне й лисніло, наче вишкварка. Воду в шаплику міняли тільки вранці. Дехто цілком серйозно запевняв, що вранці італієць переварює її і продає замість юшки. Китаєць, сповнений гідності, споліскував миску в густій бовтанці в шаплику, а тоді витирав ганчіркою, що правила йому й за фартух. Мокра ганчірка була чорна, як сажа, і така масна, що аж блищала.
— Який вибір страв у тебе сьогодні? — весело спитав Маррі італійця.
— Можеш узяти дуже добрий рис з воловиною, — відповів господар. — Або дуже добру воловину з рисом. І те, й те сьогодні свіже.
Він варив цю страву вже чотирнадцятий день. Перед тим були макарони з воловиною. Ще навіть не докінчивши своєї відповіді, він насипав дві миски, а дружина тим часом сховала до свого череса плату — шість доларів. Маррі з Гаєм узяли миски і не встигли ще дотягтися до ложок, що лежали в дерев’яній скриньці коло плити, як італієць уже відштовхнув їх далі.
— Після цього літа ти, мабуть, збудуєш у Сан-Франціско першорядний готель, га? — запитав його Маррі. — І китайця теж візьмеш із собою?
Та ні жвавий господар, ні його хтива дружина не слухали Маррі. Він знову схопив ополоника, а вона гроші вже в когось іншого. То була для них година золотого дощу, який падає тричі на день — уранці, опівдні й ввечері.
Сьогодні в Доротеї зібралися не тільки постійні гості. Спека та поповнення запасів привабили й багато нових людей. Курява й нещадне сонце збудили в них спрагу, а горілка та пиво зробили веселими й легковажними. Тому в Доротеї справи йшли чудово.
Вона сиділа за прилавком зразу коло входу, у блискучій сукні, з разком перлів на гладкій шиї, і важила на терезах золото. Кожному, хто приходив, здавалося, що вона вітає його з особливою ласкою і приязню, бо її темні усміхнені очі не минали нікого.
Док походжав по танцювальній залі. Хоч у кутку вже грала музика, ніхто ще не танцював. Гості сиділи коло столів і воліли спершу випити якусь чарчину. Дівчата-танцюристки хихотіли коло музичної скриньки, справжня забава мала початися десь за годину. Проте чоловік, що заробляв собі на хліб та на пиво біля корби музичної скриньки, уже встиг спітніти.