Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Берт кинув останні свої гроші на двадцять два, тоді, зиркнувши скоса на Кудланя, узяв ще й його останню банкноту і доклав до своєї ставки. Кудлань придуркувато глипнув на нього, але нічого не сказав.
Банківник виплатив виграші, крутнув рулетку, кинув кульку й мовив:
— Більше не ставте.
А проте ще кілька гравців швидко кинули свої гроші.
І знову всі поїдали очима круг з цифрами. Він крутився дедалі повільніше, кулька ще кілька разів підскочила навколо осі рулетки, трохи відкотилась і стала.
— Тридцять три, чорне, — сказав банківник. — Нічого немає на номері.
І згорнув докупи гроші.
Берт Джілберт важко підвівся й люто глянув на банківника.
— Спритно ти, махляре, видурюєш у людей загорьовані гроші!
Той не звернув на нього ніякої уваги, він до такого звик.
Берт витер хусточкою піт з шиї і зненацька вгледів блискучу шерифову зірку. Якби не та зірка, то він навряд чи помітив би Бренкера серед юрби. Берт підвів голову і зустрівся з ним поглядом. Вони стояли один проти одного, розділені тільки столом. Шериф не зводив з Берта очей. Першої миті той збентежився, та раптом його немов диявол посів. Він зухвало осміхнувся шерифові, плямкнув, облизав губи, ніби щойно смачно повечеряв, тоді розправив широкі груди й голосно сказав:
— Що, шерифе, ви теж тут? Вернулися вже з полювання на злодіїв? Знову не пощастило, га? Так, так, той лобуряка був хитріший за ослицю і напевне прудкіший, шерифе, хоч, безперечно, мав тільки дві ноги, сто чортів його мамі!
Люди коло столу нашорошили вуха, забувши на хвилю за рулетку. Бренкер і оком не змигнув.
— Я не хвалько, Берте Джілберте, — сказав він спокійно, але так, щоб усі чули, — одначе, якби крамар був завбачливіший і записав номери хоч би своїх найбільших банкнот, то я сьогодні тут-таки заарештував би злодія.
Очі Бертові грізно блиснули, він розтулив рота, тоді враз зареготав і взявся в боки. Ту мить банківник голосно гукнув, щоб перекричати гамір:
— Двадцять два, червоне — сто доларів на номері!
Берт Джілберт остовпів. Для нього то був як грім з ясного неба. Йому аж чуб заворушився на голові. Він цілий вечір ставив на це число і жодного разу не виграв. А тепер… Берт ошелешено глянув на кульку з слонової кістки, що спинилась на двадцять другому номері, тоді перевів погляд на стіл. Там, на квадратику з таким самим числом, лежала банкнота на сто доларів. Банківник уже сплачував виграш.
— Отак, хлопче, — мовив старий, скоцюрблений шукач поруч нього і ледь примружив водяві очі. — Такої нагоди не можна пропускати. Я саме на неї й чекав. Якби ти встав раніше, то я, напевне, швидше одержав би свої гроші.
Той старий зразу, як тільки обібраний до нитки Берт Джілберт підвівся з-за столу, поставив на двадцять другий номер, до якого вже ніхто не мав довіри. Тепер він квапливо запхнув до кишені сплачені йому три тисячі п’ятсот доларів, прихопив також із номера свого стодоларового папірця і зник у юрбі. Одні засміялися, інші почали вихвалятися власним досвідом, і Берт Джілберт аж тепер опам’ятався. Він бридко вилаявсь і попхався повз Гола Слейтера до прилавка.
Невдовзі по тому корктаунці з шерифом пішли з Доротеїного салону. Гол Слейтер був мовчазний. На прощання він сказав Бренкерові:
— Найближчими днями я загляну до вас із Семом, побалакаємо про Біллі й про техасців.
Вони завернули до своїх наметів коло потоку. Попереду йшли Гол із Семом, розмовляючи про сьогоднішній вечір. Молодь позаду жартувала й сміялася. Хлопці дражнили Еда, що весь час крутився в салоні коло однієї Доротеїної танцюристки. Тільки Рут мовчала, заглиблена в свої думки. Але ніхто з цього не дивувався, вона завжди була небалакуча.
Ніч була тепла, гори все ще тонули в місячному сяйві. Воно тремтіло на хвилях потоку, що, як завжди, гнівно шумів, поспішаючи в ущелину. Кам’яний ніс і печера під ним моторошним привидом маячіли вгорі.
Рут Фінні не йшов з думки Гай Джілберт. До самого ранку переверталася вона з боку на бік і не могла заснути, їй було і тужно, і трохи лячно.
Гай Джілберт, після того як Рут лишила його під стіною, вернувся до Боєрового салону. Він спинився в дверях і скинув оком в залу. Якусь мить він вагався, наче роздумував, заходити йому чи ні. Проте Гай був не з тих, що довго не знають, на яку ступити. Уста йому глузливо скривилися, він посміхнувся й перевальцем рушив до прилавка. Обличчя в нього було ще трохи бліде, безживне, але хміль з голови вже вивітрився.
— Налий мені велику чарку, — звелів він барменові.
У залі стояв гомін. Гості й досі жваво обговорювали подію з крамарем та його грошима. Боєр теж був між ними.
Гай почекав, поки Боєр обернувся до нього. Коли їхні погляди зустрілися, він кивнув йому, підняв чарку й гукнув:
— На здоров’я… шефе!
Він одним духом вихилив чарку і шпурнув нею об стіну так, що брязнули скалки. Тоді глибоко відітхнув, кілька разів гойднувся на носках, наче набирав розгону, рушив, ні на кого не глянувши, до дверей і спокійно зачинив їх за собою.
Гості непорозуміло дивились один на одного. Тоді засміялися, дехто значуще підморгнув. Боєр похитав головою і віддув губи, наче тільки тепер збагнув, яка небезпека його минула. Усі в залі, і Боєр також, вважали, що Гай і досі п’яний як чіп, і раді були його спекатися. Упившись, той здоровило ставав небезпечний, як бочка з порохом, — від нього можна було чого завгодно сподіватися. Боєр після розмови з Гаєм цілий вечір поглядав на нього недовірливо. Але що більше той пив, то спокійніше ставало в Боєра на серці. Тепер він був певен, що прибрав техасця до рук. Одначе він надто мало знав його, а то насторожився б, почувши, як прозвучало в Гаєвих устах те слово “шефе”. Боєр не завважив у ньому глузливого відтінку. Адже він і сам був не зовсім тверезий.
Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини. Не засвітивши лампи, він зразу роздягнувся й гепнув на ліжко. Маррі теж ходив дивитися на веремію в крамаря і ще не встиг заснути. Він зразу відчув, що з техасцем щось не гаразд.
— У тебе якась прикрість? — запитав він.
— Побалакаємо завтра, Маррі, я хочу спати, — відповів Гай.
І справді, за кілька хвилин Маррі почув його глибокий, рівний віддих.
Гай Джілберт спав міцно, без снів, до самого досвітку. А коли розплющив очі, погляд його натрапив у сірих сутінках якраз на сідло, що висіло на стіні. Навколо було тихо як у вусі, тільки Маррі легенько сопів. Гай не зводив очей з сідла — яким іншим видається світ, коли дивишся на нього з коня!