Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Хлопець кивнув головою.
— Дайте ж мені нарешті чогось випити.
І він почав розповідати.
Мати мовчки слухала, сестри не зводили з нього очей.
— Ото чоловік, мамо, той техасець! — закінчив Ед. — Аби ви побачили, як він стояв…
Він трохи заспокоївся. Мати погладила його по голові й мовила:
— А тепер піди до Семюела Мура і все йому розкажи.
Ед так і зробив. Слейтери теж довідалися про подію тієї ж таки ночі. Надворі вже почало сіріти, коли Гол із Семом пішли спати. Хлопці лягли трохи раніше.
Поснідавши, Бренкер велів осідлати коня й поїхав до займанки Маррі. Дорогою він ще раз усе зважив. Гай Джілберт убив злочинця — іншої думки про Біллі й бути не може. Шукачі мають тільки дякувати Гаєві. Але яку роль грав тут Боєр? Він приїхав у долину разом із Джілбертами, цей, з дозволу сказати, джентльмен. Невже Боєр — ватажок якоїсь банди? Берт Джілберт і Кудлань — негідники. А Гай? Біллі був напевне ватажок банди; до неї належали ті жевжики, яких Гай Джілберт учора обеззброїв. А може, це змагання між двома бандами, звичайна конкуренція? Ні, все відбувалося б інакше, та й Гай Джілберт не говорив би з Боєром так погрозливо і з таким глумом. Авжеж, саме від Боєра треба шукати ниточки. Док он теж багато чого винюхав…
Бренкер уже майже знайшов ту ниточку, тільки до клубочка ще не міг дійти. Тепер він намірявся добути собі в колоді туза, як порадив йому Док. Але стежка, на яку доведеться стати, буде, либонь, стрімка й поплутана. Якщо його припущення слушні, то може і Гай Джілберт — не може, а таки напевне — має деякі гріхи на своєму сумлінні. Ось яких висновків дійшов Бренкер, а коли так — то багато що розв’язувалося дуже просто. Але небезпека лишилася, і немала.
Доїхавши до займанки, Бренкер привітався і зліз з коня. Копачі відповіли на привітання й кинули роботу. Маррі, як завжди, хотів одійти вбік, та Гай сказав:
— Сиди, між нами немає таємниць.
Вони всі троє посідали на пісок. Спека ще не дуже дошкуляла, сонце нагрівало тільки половину долини; там, де вони примостилися, був затінок. Гай скручував цигарку й чекав, поки шериф почне розмову.
— Самі розумієте: я прийшов поговорити з вами про вчорашній вечір, Гаю, — озвався Бренкер.
— Це допит, шерифе? — перебив Гай Джілберт.
— Ні, — рішуче відповів шериф. — Я просто не так почав. Учора той розбишака зачіпав вас, але ви не спіймалися на гачок і вступились йому з дороги. Згодом, коли він почав знущатися з людей, ви втрутились і дійшло до бійки. Біллі застрелено. Отже, справі був би кінець, якби за нею не стояло інше.
— Саме так, шерифе, якби за нею не стояло інше. І ви хочете знати це інше. Будьмо відверті. На жаль, я небагато вам можу сказати.
— Часом досить і небагато, Гаю.
Гай Джілберт курив і мовчки малював на піску якісь кривулі обгорілим сірником, якого й досі тримав у пальцях. Нарешті він стер їх, підвів голову й мовив:
— Певне, що вчора була не просто п’яна бійка — та я нічого не можу довести Боєрові. — Він знову хвильку помовчав, тоді повів далі: — Це моя особиста справа, шерифе, і я сам її залагоджу. Чи вже й залагодив… але треба подбати, щоб Боєр не здійснив тут своїх планів. — Останнє речення він проказав повільно, ніби сам до себе. Погляд його задумливо перебіг по долині, заллятій сонцем.
— Ви б могли нам допомогти, Гаю, всім нам, — мовив Бренкер тихо й стримано, наче не хотів перебивати йому думок. — Які ж у нього плани?
— Якраз цього я добре не знаю, шерифе. — Гай Джілберт викинув цигарку, підтягнув коліна і охопив їх руками.
— Але ж ви знаєте Боєра, Гаю?
— Я вже кілька тижнів здогадувався, що Боєр шахрай, а вчора впевнився, що він останній негідник. І це все. А довідавшись про таке, я не захотів більше працювати з ним — оце вам, шерифе, й розгадка вчорашньої події. Вислухайте все. — Гай Джілберт остаточно зважився, що йому робити. — Ми з братом уже два роки маємо стосунки з Боєром. Ну… ми не завжди були чистенькі, а Боєр і поготів. Якось він прийшов до нас і запропонував розпочати вигідну справу в цій долині. Ми погодились і отак приїхали сюди. І аж тут я його взнав як слід…
Гай Джілберт знову замовк. Бренкер думав, що це вже все. Він полегшено зітхнув. Йому здавалося, що Боєр не дуже небезпечний. Він, Бренкер, знав тепер свого ворога, знав і те, як до таких людей братися. Він-бо заступає тут закон. Пильно стежитиме за Боєром і якось до всього доскіпається.
Раптом Гай Джілберт сказав протягло, значуще:
— Я мав тут стати шерифом, Бренкере…
Спокійний, валькуватий Бренкер здригнувся так, що Маррі аж очі витріщив, і майже до крові прикусив спідню губу, але спересердя не відчував болю. Тільки тепер шериф збагнув, що нізащо, ні на мить не можна легковажити Боєра.
— Дякую вам, Гаю, — мовив він тихо.
Той тільки гмукнув. Тоді додав:
— Він, правда, казав, що може усунути вас, коли я допитувався його, як же саме я стану шерифом. Але після тієї розмови в нього вже закралося недовір’я до мене.
Бренкер махнув рукою: мовляв, усе розумію, — і буркнув крізь зуби:
— Ну стривай, голубе…
Очі його були холодні, як криця, чоло поорали зморшки.
— Боєр має зв’язки десь там у верхах, шерифе.
Бренкер ніби не дочув тих слів.
— А як ви гадаєте, чи не доклав Біллі рук і до нападу на Маррі? — зненацька спитав він.
Гай здвигнув плечима.
— Не знаю, шерифе… — А сам з прикрим почуттям подумав про свого брата Берта.
Бренкер підвівся і обтрусив із штанів пісок.
— Може, підемо до Мура й Слейтера? — спитав він.
Гай уже не вагався.
— Ходімо, — відповів він.
Вони пішли до намету: Гай хотів переодягтися.
— Ви нічого не знаєте про Боєрову поїздку? — спитав дорогою Бренкер.
— Ні… Але Док щось чув про неї.
Гай осідлав коня. Маррі лишився вдома. Коли вони їхали до струмка, шукачі проводжали їх поглядом. Про Гая Джілберта балакала вся долина.