Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Через годину Бренкер сидів у канцелярії й чекав на свого помічника, що звичайно приходив о цій порі складати звіт. То був старий, трохи кульгавий, але ще дужий мисливець на хутрового звіра, змушений після нещасного випадку кинути своє важке ремесло. На нього можна було покластися. Починав він службу звечора і до самої півночі обходив долину, тоді заступала варта корктаунців. Так лишилося й надалі, і про це знали в таборі. За другого помічника Бренкерові довелося взяти одного молодика, довготелесого ірландця. Він умів добре битися, але до чогось іншого був ще непридатний. Бренкер весь час тримав його при собі, аби чогось навчити.
Старий Ларрі з’явився вчасно, Бренкер ще здалеку впізнав його ходу.
— Що нового, Ларрі? — як завжди, спитав він.
— Тільки різанина, шефе. Двоє заводіяк. Вилетіли з Доротеїного салону й билися далі надворі. Одного довелося втихомирювати руків’ям револьвера. Док його зразу перев’язав, хоч навряд чи варто було.
— То ми їх і не чіпатимемо, га?
Помічник знизав плечима й скривив уста. На цьому вони й стали. Скоро Ларрі пішов. Бренкер лишившись сам, трохи подрімав.
Дні спливали спокійно. Досі сталося лише кілька бійок та крадіжок. Один п’яний під час бійки вихопив револьвера й вистрілив, через що Доротеїн бармен позбувся вуха, а салон — двох люстр. Охочого до стрільби розбишаку, після того як він витверезився, роззброєно й вигнано з долини. Відсилати його до судді у Вест-Філд було надто клопітно.
Урядова комісія закінчила свої справи й поїхала. Час минав для шерифа аж надто спокійно, але Бренкер тим себе не тішив. Мабуть, уже не в одного шукача відібрано золото, переважно в Доротеїному і Боєровому салонах, хоч і хитро, проте цілком законно. Таке вже їхнє ремесло. Та великі грабіжники ще не показали себе, не в їхній натурі видзьобувати по зернині, вони чатують на велику здобич. А така здобич десь має трапитись, адже шукачі кожного дня добувають із землі все більше золота. Колись дійде до рішучої проби сил. Бренкер був насторожі, одначе доводилось вичікувати. Досі він не завважив тут жодного знайомого обличчя, крім кількох професійних картярів, але ті не візьмуть участі у великих грабунках. їх тільки треба не спускати з ока. Бренкер підвівся і почав готуватися в обхід.
Бралося вже до вечора, і руки в Маррі почали тремтіти. Маррі був п’ятдесятирічний чоловік, що ще кілька тижнів тому заробляв собі на хліб молотком, пилкою та рубанком. Як тільки пішла чутка про золото, він просто втік із своєї майстерні у Вест-Філді, покинувши серед стружок недокінчені меблі. Досі він не бачив ані прерій, ані гір, а все ж прибув у долину один із перших після корктаунців, обшарпаний, голодний, ледь живий.
Він так мало знався на добуванні золота, що навіть не вмів запаколити собі займанки і ходив дивитися, як інші це роблять. Усі його проганяли від себе, і нарешті він просто зупинився на тому клапті землі, де тепер копирсався.
Спочатку Маррі харчувався м’ясом диких кроликів, швидко навчившись ловити їх у сильце. Тоді в нього була тільки лопата й казанок, а тепер, по кількох тижнях, він на своє золото міг би вже придбати невеличку ферму чи готель. Але його багатство поки що годі було завважити. Він носив такий одяг, який добрі люди хіба що чіпляють на опудало — лякати горобців.
Маррі саме стояв навколішки в своїй ямі і порпався руками в піску, щось виколупуючи. Нарешті схопив його і, стогнучи, випростався. То був самородок з добрий палець завтовшки і такий завдовжки, як черевик. Маррі трапив на нього лопатою. Досі він тільки виполіскував пісок і висівав дрібні зернини. Старому забракло повітря, і раптом стало тісно в ямі. Стискаючи самородок у правій руці, а лівою спершись на лопату, він на ліктях вибрався з ями, Сусід, один із тих, що проганяли Маррі, побачив, як він заточується й витирає рукою піт з чола, відклав сито й підійшов до нього.
А за кілька хвилин долину облетіла звістка: “Маррі знайшов жилу!” Люди збігалися до нього, а ті, що були далі, навіть приїжджали верхи. “Хто такий Маррі? Де його займанка?” — перепитували вони один одного й поспішалися далі. Займанка лежала майже посеред долини, десь метрів за п’ятсот від дороги, ближче до схилу гори.
Люди штовхалися коло ями, і Маррі злякався. Його золото перестало бути таємницею! “Копай далі, Маррі, копай же! Куди біжить жила? — напосідалися на нього шукачі. — Покажи-но самородок!”
Спонукуваний своєю знахідкою та їхньою намовою, Маррі стрибнув у яму і знов схопив лопату. Вгорі над ним посхилялися шукачі. Ті, хто стояв з самого краю, переказували далі, що робиться в ямі. Жила тяглася десь на три чверті метра, а тоді зникла. Маррі, важко дихаючи, копав далі; про людей, що стояли вгорі, він зовсім забув. Ті помалу розходилися, схвильовано гуторячи про знахідку.
Більшості шукачів, хоч вони того й не казали вголос, відлягло від серця, коли вони побачили, що золото в ямі Маррі скінчилося. Отже, то була не головна жила, дякувати богу! До них повернулася надія. В цій землі ще багато чого сховано! Чи, може, Маррі знову натрапить на скарб? І шукачі, немов кроти, знову почали копирсатися на своїх займанках.
Маррі, навіть не передихнувши, працював до самого вечора. Сорочка прилипла йому до тіла, піт стікав аж у черевики. Він не міг заспокоїтись. Може, золото залягає глибше? Або трохи праворуч? Але так само воно могло зостатися позаду або праворуч. Він копав, випереджаючи сонце, так поспішав, ніби в цій долині вже ніколи не настане день.
Уже зовсім смеркало, Маррі майже нічого не бачив, коли знову на щось натрапив лопатою. Він руками, мов собака, швидко вигріб знахідку, одначе то був простий камінець. Стогнучи з утоми й розчарування, шукач випростав спину.
Сьогоднішній здобуток, загорнений у ганчірку, якою він звичайно витирав піт, лежав на дні ями. Маррі взяв його і, спираючись на лопату, вибрався нагору. Сусідні займанки вже спорожніли. З вулиці долинали невиразні голоси. То люди поспішали до їдалень — починалося вечірнє життя.
Маррі кинув лопату на землю і втомлено поплентав до свого намету, поставленого на займанці. Він і досі ще важко дихав, руки його тремтіли після напруженої праці. Засвітивши світло, Маррі вломив шматок хліба й доїв м’ясо з бляшанки. А погляд його все звертався до золота. Витерши рукою рота, Маррі обережно відставив убік порожню бляшанку: може, знадобиться збирати пісок або зернини. Тоді розв’язав згорток із золотом.
Він брав один по одному самородки, зважував їх у руці, витирав об свої засмальцьовані штани й видряпував із щілинок бруд. То було щире золото. Кілька кілограмів! Маррі довго сидів на низенькій лежанці й дивився перед себе. Скіпка повільно догоряла, часом тихо потріскуючи. Більше нічого не порушувало тиші в наметі та навколо нього.
Перше ніж лягти спати, Маррі знову загорнув у ганчірку золото і обв’язав його ремінцем. Згорток він поклав у головах і накрив попоною. Револьвер, як завжди, висів у нього напохваті, на цвяшку біля лежанки. Черевики й штани він просто кинув додолу і, послинивши пальці, погасив світло.