Долина Гнівного потоку
Шрифт:
— Так.
— І той розпатланий?
Гай Джілберт кивнув головою.
— Їх я не візьму, — сухо сказав Бренкер.
Аж надворі Гай Джілберт зважив останні Бренкерові слова. Вони були вельми двозначні. Той Бренкер стріляна ворона. Може, треба було образитись за брата і дати йому відкоша? Але навіщо відразу зчиняти сварку? До того ж він як шериф, на жаль, мав слушність.
Тієї миті Гая про щось запитав клерк, і думки його звернулися на інше.
Невдовзі до намету зайшов Джонсон. Бренкер підвівся і познайомив його з Боєром.
— Це Джонсон, банкір. Він дістав дозвіл відкрити тут свою філію.
То був угодований, чисто виголений добродій у міському вбранні. В іншому оточенні його можна було б узяти за заможного городника. Він дістав з кишені на грудях окуляри в крицевій оправі й поглянув на свої руки.
— Там у відрі є вода, — запропонував йому Боєр. — Візьміть також мило й рушник.
Джонсон подякував і вимив руки.
— За кілька тижнів усе найгірше минеться, — сказав він. — Ви хочете будуватися, Боєре? Я бачив надворі дерево.
— І якнайшвидше.
— Можна мені бути вашим сусідом? Ми не стоятимем один одному на дорозі. Спочатку я не хотів їхати сюди, але тепер не жалкую. Перспективне місце, еге ж? Перше враження дуже добре. Золото лежить буквально на вулиці.
Розмова перескочила на справи, що не входили в Бренкерову компетенцію і мало його цікавили. Він кілька хвилин знуджено слухав, тоді перебив і попросив Боєра оповісти все, що той знав про могилу й про шибеницю.
— Щастя, що ви вже тут, шерифе, — з полегкістю сказав Джонсон, вислухавши Боєрову оповідь.
Бренкер сказав, що має доглянути коня, й попрощався. Надворі він швидко злагодив усе, що треба. Побачивши двох шукачів, які несли на дрючку три порожні коновки, він гукнув їм:
— Ви до потоку? Там, напевне, десь поблизу є Семюел Мур. Ви ж його знаєте?
— Хто не знає Сема! — відповів один із них.
— Перекажіть йому, що я сьогодні ще завидна прийду до нього.
— Гаразд, шерифе, — мовили шукачі й подалися своєю дорогою.
Цей день, як і всі, минув для більшості долинян у тяжкій праці. Але з появою шерифа людям додалося впевненості.
Нарешті настав вечір, шукачі відклали кайла та лопати. Високо в небі поверталися до свого гнізда двоє яструбів. Вони ніби тягли за собою вечір. Бузкове небо поволі сірішало.
Шериф Бренкер вибрався в гості, але не пройшов і трьохсот метрів, як побачив перед собою Теда Бола. Він знав його, Тед Бол довго жив у Бренкеровій окрузі. Вони привіталися. Бренкер дуже здивувався і не приховував того.
— Мати божа! І ти, Пасторе, сюди втрапив? — вигукнув він. — Тебе на старість теж золото переманило від череди? Ти ж не вмієш ситом труснути! Чи ти, може, золото конем добуваєш?
Тед Бол не втрачав гідності й поваги.
— Я добуваю інше золото, Бренкере, — відповів він скромно. — Тут я знайшов своє призначення, до якого завжди прагнув усією душею. Я просвітлятиму чорні душі і в цьому содомі боротимуся з пороком, злобою і жадібністю.
Шериф Бренкер аж рота роззявив, почувши таке. Тоді почухав потилицю.
— Багато ж тобі роботи буде, Пасторе.
— Це для мене як голос із неба, Бренкере.
— Коли так, то начебто годилося б відцуратись горілки, га, перекинчику?
Тед Бол пропустив його слова повз вуха.
— Мені треба поспішати, — сказав він. — Сьогодні в мене проповідь у горішньому кутку долини. Як дуже стемніє, то люди не прийдуть або позасинають, не дослухавши псалмів.
І Тед пішов далі. Бренкер дивився йому вслід.
— Це перший, кого золото звело з пуття, — промурмотів він, тоді гукнув: — Пасторе, я хочу втрапити до Семюела Мура, де його лігво?
Тед Бол став і вже підняв був руку, щоб показати напрямок, та враз опустив її і мовив:
— Он же він іде.
Метрів за п’ятдесят Бренкер побачив двох чоловіків, що в присмерку підходили до нього. Семюел Мур поздоровкався перший — він упізнав Бренкера по шерифській зірці.
— Добрий вечір, шерифе. Я Семюел Мур, а це — Гол Слейтер.
Вітаючись, вони поглядом оцінювали один одного.
— Ми саме йшли до вас.
— Краще навпаки, Муре. У вашому наметі нам ніхто не заважатиме. А до мого весь час хтось зазиратиме і не дасть нам побалакати спокійно. Та й напевне тут є такі, що мають довгі вуха. Я поки що розташувався між Боєровим і Джонсоновим наметами. Джонсон — це банкір. Він хоче побудувати справжню хату, тоді я переберуся до нього.
Вони повернулися до табору корктаунців. Мур запитав:
— Як їхалося? Ми вже не один день чекаємо на вас.
Бренкер чмихнув.
— Я сидів на коні, мов черепаха, а за мною в каретах скиглили урядовці. Більше, мабуть, не треба й казати.
Розмова перейшла на буденні речі. Гол Слейтер мовчав. У наметі, при світлі ліхтаря, вони знову придивились один до одного, як завжди придивляються чоловіки, ще незнайомі, проте вже свідомі того, що їм доведеться вкупі долати небезпечну дорогу і бути товаришами в скруті. Всі троє начебто лишилися вдоволені, хоч ніхто про те й словом не озвався. Вони знов почали мову про інше.
— Цікаво, чи великі тут поклади золота? — запитав Бренкер.
— Коли я сюди попав уперше, то знаходив золото скрізь по долині, шерифе. І здобич наших шукачів потверджує те саме.
— В урядовій комісії є геолог. Ваші займанки, мабуть, найкращі?
— Авжеж, вони в нас біля потоку. Сюдою найбільше пливло золота, хоч його й на узбіччі досить. Але навіть біля потоку, виявилося, не в кожному місці воно є.
Розмовляючи про се й про те, Бренкер зненацька обернувся до Гола й спитав його: