Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Гай зневажливо махнув рукою, проте нічого не сказав.
— Хочеш скласти зброю? І саме тут? — напосідався на нього Берг. — Ми працюватимемо з Боєром, але, крім того, владнаємо не одне вигідне дільце за власним розсудом. Та й, врешті, тут є ще Біллі.
— Слухай, Берте, я добре все обміркував, коли ми під’їздили сюди і коли я побачив їхні збори. Май розум! З Біллі нам краще вже не мати справи. Боєр сьогодні вранці коло багаття правду казав. Тут не можна перти наосліп, як бугай. Я ще не знаю…
Гай Джілберт замовк, зсунув капелюха на потилицю так, що він повис на самій шворці, й сердито почухав жовтого чуба.
З лівого боку до них простував якийсь чоловік.
— Здорові були, Джілберти! — привітався він. — Один ваш знайомий залюбки перемовився б із вами словом. Підете зі мною?
Вони не знали того чоловіка, одначе здогадалися, хто його послав, і пішли з ним. У чотирикутному наметі вони побачили Біллі, що сидів на сідлі й щирив зуби їм назустріч.
— Вас, здоровил, за милю впізнаєш, — сказав він, — і це ваша найбільша вада! — Його широке червоне обличчя знову скривилося в усмішці, показалися жовті вовчі ікла. Блакитна запорошена сорочка напиналася на його широких грудях, і видно було, як під нею грають на руках м’язи. Шиї в нього майже не було, а коли він рухався, то здавалось, що одежа ось-ось трісне по швах. Усмішка його згасла, очі хитро заблищали: — У вас такий спокійний вираз, наче ми тільки вчора розлучилися, а не кілька років тому, га? Ми ще ніколи разом не працювали, проте…
— Ми сьогодні вранці зустріли Кеда, — спокійно перебив мову йому Гай і вмостився на ковдрі.
Білі склав губи, наче хотів свиснути.
— Ага, тому ви й не здивувалися, побачивши мене тут. Ви йому допомогли?
— Звісно.
— Шкода, що так вийшло, він серед нас один з найкращих, але не хотів слухатися. Щастя, що рука йому схибнула, а то б теліпався вже на мотузці, вони б його нізащо не випустили звідси. І ми б нічого не могли зробити.
Біллі-Корабель, як його прозвано, давно колись утік з матросів і дуже швидко здобув славу серед бандитів країни. Він добре стріляв, і за це його найдужче цінували.
— Отже, Кед вам уже розповів дещо. Ви теж захотіли тут поживитися? А хто той чоловік, чи пак шляхетний пан, що так гарно зарекомендував себе нині? Він з наших? Та вам що, рота ліньки розтулити, слупи довготелесі?
Гай мовчки здвигнув плечима, а Берт відповів:
— А як ти гадаєш, ми до звіздаря пристали?
Біллі-Корабель примружив очі і знов усміхнувся. Тонкі, жорстокі губи його витяглися від вуха до вуха. Розмова точилася далі, та Біллі мало що зміг дізнатися від братів Джілбертів. Нарешті він запитав:
— Ваш дженджик не привіз часом горілки, щоб трохи мені продав? Нашу останню видудлив Кед, а вона йому на добро й не пішла.
— Запитай сам Боєра, — відповів Берт. — Матимеш нагоду познайомитися з ним. Скажеш, що вже розмовляв з нами.
— Оце діло! — Біллі підвівся з сідла. Аж тепер стало видно, який він кремезний і дужий. — Ти балакучіший за Гая, а йому, либонь, спершу треба тут розворушитися, — додав він. Тоді пристебнув до пояса револьвера і звернувся до своїх двох поплічників, що досі мовчали: — Я піду сам. Той джентльмен матиме більше довіри, розмовляючи віч-на-віч. Такі лобурі, як ви, можуть його налякати.
— Мабуть, ти помиляєшся, Біллі, — сказав Берт, значуще глянувши на Біллі примруженими очима. — Він холодний, як собачий ніс.
Біллі на мить завагався, подивився на Берта і раптом, уже біля виходу, глухо сказав:
— Що вони тут наміряються робити, ви самі чули. І якщо ми хочемо поживитися, треба створити якусь противагу. Я можу на вас покладатися, га?
Біллі не дістав відповіді, та, очевидно, й не прагнув почути її негайно, бо відразу вийшов з намету. Надворі він попрощався з братами. Хто бачив, як Біллі ходить, той розумів, чому його прозвали Кораблем. Він так хилитався всім своїм могутнім тілом, наче ступав по хисткій палубі.
Найперше з табору корктаунців відлучився Джім з ковбоями. Тоді ще кілька чоловіків, по двоє, по троє, серед них Джо Слейтер та Едвард Фінні. їхали всі не кваплячись, щоб нікому не впасти в око, і простували до другого виходу з долини, до Пекельної пащі, як прозвали те місце. Непомітно для решти шукачів вони один по одному підіймалися вгору вузькою стежкою і зібралися докупи аж тоді, як табір лишився ген позаду.
Останній прибув Гол Слейтер. Виїжджаючи з табору, він щось сказав Томові й ще двом чоловікам, і ті троє подалися до купи дров, вибрали з неї три стовбури й узялися їх обпилювати та обтісувати.
А тим часом Гол зі своїми людьми заглиблювався в гори. Далеко від долини, в одному ярку, що видався йому зручним, він зібрав їх у коло й заходився навчати, як поводитись зі зброєю. Найперше Гол оглянув у кожного кобуру, перевірив, як хто носить револьвера, чи правильно лежить зброя в кобурі і чи легко її діставати. Він дав чимало порад, шукачі послухались їх, і невдовзі так усі прилаштували свої револьвери, що як опускали руку, попадали долонею просто на руків’я. Далі майже цілу годину вони вчилися витягати зброю. Слейтерові важко було догодити.
— Все залежить від тренування, — сказав він. — Секрет будь-якої майстерності — в науці й тренуванні. Те, чого ви тут навчитеся, може колись урятувати вам життя. До того ж ви здатні будете й самі напасти, як доведеться захищати інших. Треба при найменшій нагоді вправлятися.
Потім Гол оглянув кожен револьвер, зважив у руці, вистрілив з нього. Луна котилася серед скель, а камінці, в які він влучав, підскакували або розколювалися. Чотири револьвери Гол забракував.
— З такої гармати можна влучити, хіба як дуже пощастить або як приставиш її супротивникові до пупа, — сказав він.
Отже, декому треба було замінити зброю. Найшвидше й найкраще стріляли ковбої: цього вимагала їхня робота. Вони вміли влучати у вовків з коня на скаку. Гол був задоволений наслідками першого дня.
Настав вечір, теплий, безвітряний. Шукачі поверталися до табору, й не одного мучили думки, що їх ще жде найближчими тижнями та місяцями. Між небом і землею пригасало світло. В проваллях уже залягали тіні. В останньому сонячному промінні вперто здіймали свої верховіття гори, і вони видиралися на них, мов комашня.