Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

Гудкайнд Террі

Келен обняла його за шию.

— Ми покінчимо з цим, — поправила вона. — Разом. Завжди разом.

Річард посміхнувся:

— Разом. Ти потрібна мені. Ти освічуєш мені шлях.

Келен відсунулася і строго на нього подивилася.

— Ну що ж, тоді слухай мої вказівки і роби те, що тобі говорять. Ти нікуди не підеш, поки Ніссель не дозволить тобі встати. Вона говорила, що, коли ти прокинешся, перемінить пов'язку і дасть тобі ліки. До тих пір ти залишишся тут. Ясно? Я не хочу, щоб ти помер у мене на руках після того, як я доклала

стільки зусиль, щоб тебе врятувати. Що стосується мене, то я піду до Везелен, щоб остаточно підігнати сукню. Коли Ніссель закінчить, тоді, — вона знову погрозила йому пальцем, — і тільки тоді ти можеш піти і викликати Скарлет. Після цього ти збереш речі, знайдеш мене, і я вийду за тебе заміж. — Вона поцілувала його в ніс. — І то, якщо ти пообіцяєш, що ніколи мене не розлюбиш.

— Ніколи, — посміхнувся Річард. Вона поклала руки йому на плечі і сплела пальці у нього на потилиці.

— Зараз я розбуджу Ніссель і попрошу її поквапитися. Але, будь ласка, Річард, поквапся і ти. Викликай Скарлет відразу, як тільки зможеш. Я хочу полетіти звідси. І зробити це, поки сестра Верна ще далеко. Ніхто не знає, коли вона з'явиться знову, і я не хочу ризикувати. Я хочу опинитися якнайдалі звідси. І від сестер Світу. Я хочу знайти Зедда, щоб він визволив тебе від головних болів, поки вони не стали ще сильнішими.

Річард посміхнувся їй пустотливою хлоп'ячою посмішкою.

— А як щодо твоєї великого ліжка? Чи не хочеш ти заодно швидше добратися і до нього?

Вона легенько стукнула його по носі.

— У моєму великому ліжку ще не бувало чоловіків. Як би мені тебе не розчарувати.

Обійнявши Келен за талію, він притягнув її до себе і ніжно поцілував в шию. У точності в те ж місце, що й Даркен Рал.

— Розчарувати мене? Це, моя люба, єдина річ у світі, яка тобі не під силу. — Він ще раз поцілував її. — А тепер буди Ніссель. Ми втрачаємо час.

* * *

Келен, наскільки можливо, підтягла матерію вгору.

— Я ніколи не носила суконь з таким глибоким вирізом. Тобі не здається, що воно… відкриває надто багато?

Везелен, що сиділа навшпиньках, знизу вгору глянула на Келен і вийняла з рота кістяну голку, що заважала говорити.

— Ти думаєш, йому не сподобається?

Келен зарум'янилася.

— Ну, мені здається, що сподобається… Тобто сподіваюся, що так, але…

— Якщо ти турбуєшся, що він побачить надто багато, може, тобі краще ще раз подумати?

Келен підвела брови.

— Але ж не тільки він буде на мене дивитися. Я ніколи не носила нічого схожого. Я боюся… Я боюся, що це непристойно.

Везелен посміхнулася і поплескала її по руці.

— Сукня тобі йде. Ти в ній чудово виглядаєш. Просто чудово.

Але Келен продовжувала підозріло себе оглядати.

— Правда? Ти впевнена? А воно не дуже мене обтягує?

Везелен заусміхалася ще ширше.

— Не дуже. У тебе дуже гарні груди. Кожен це скаже.

Келен залилася краскою. Без сумніву, так воно і буде. В Племені Тіни привселюдно зробити жінці комплімент з приводу її грудей було все одно що сказати, що в неї приємна усмішка, і до цього звичаю Келен ніяк не могла звикнути. Вона зніяковіло поправила спідницю.

— Це саме гарне плаття з усіх, що я коли-небудь носила, Везелен.

Спасибі тобі. Я буду його берегти.

— І може бути, одного разу твоя дочка одягне його на весілля.

Келен з посмішкою кивнула. «Прошу вас, добрі духи, — подумала вона, — якщо у мене народиться дитина, нехай це буде дівчинка, а не хлопчик». Вона підняла руку і торкнулася намиста у себе на шиї — невеликої круглої кісточки, нанизаної на нитку серед червоних і жовтих бусинок.

Це намисто дала їй Еді, кістяна жінка, для захисту від злісних тварюк, вартуючих прохід між Вестландом і Серединними Землями. Стара жінка сказала, що якось намисто захистить і її дитину.

Келен дуже любила це намисто. Точно таке ж колись отримала від Еді і її мати. Потім вона віддала його Келен, а та, в свою чергу, своїй названій сестрі Денні. З тих пір, як Денні померла, Келен більше його не бачила.

А нинішнє намисто їй було подвійно дорожче, тому що в ту ніч Річард поклявся на ньому захистити майбутню дитину Келен. У той час ні він, ні вона не могли навіть припустити, що ця дитина буде від нього.

— Сподіваюся, що так. Везелен, а ти будеш стояти зі мною поруч?

— Стояти з тобою поруч?

Келен зніяковіло прикрила волоссям свої напівоголені груди.

— Там, звідки я родом, прийнято, щоб під час весілля поруч з тобою стояв твій кращий друг. Це як би представник добрих духів, що спостерігає за весіллям. Річард попросить Савідліна, а я хочу, щоб поряд зі мною стояла ти.

— Який дивний звичай. Адже добрі духи і так завжди спостерігають за нами.

Але якщо у вас так прийнято, я матиму за честь стояти поруч з тобою.

— Спасибі, — засяяла Келен.

— А тепер випрямися. Я майже закінчила.

Везелен знову взялася за шитво. Келен намагалася стояти прямо, не дивлячись на те що вона всю ніч просиділа поряд з Річардом, і зараз їй більше всього на світі хотілося лягти і заснути. І ще в неї страшенно боліла спина.

Раптово вона подумала, що Денні зараз набагато болючіше.

«Мене це не стосується», — сказала вона собі. Після всього, що Денна робила з Річардом, для неї будь-яких мук мало. Келен згадала розповіді Денни і знову відчула нудоту.

Вона до сих пір відчувала на шиї губи Даркена Рала. При згадці про цей поцілунок її кинуло в дрож.

Потім в пам'яті виникло спотворене від болю обличчя Денни в той момент, коли вона зникла. Ну і наплювати: вона це заслужила.

А це могло статися і з Річардом, майнула думка. Якби не Денна, це сталося б з ним.