Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Я не міг, як того не хотів, піти на стадіон того вечора, бо чергував. Коли надійшло повідомлення про вибух, ми стояли біля пішохідного переходу в самому центрі міста. Я люблю потайки спостерігати, як люди чекають, коли ввімкнеться зелене світло, а потім, дочекавшись, переходять дорогу. Придивіться, це цікаво, пішохідний перехід — одне з найкращих місць для вивчення людської природи. Я залишаю описи цього процесу для ваших майбутніх спостережень — ви не пошкодуєте, однак не можу втриматись від єдиного зауваження: жінки, яке б там світло не горіло, завжди сповільнюють ходу перед дорогими автомобілями — навіть пенсіонерки. Можливо, вони роблять так підсвідомо, я не знаю.
Отже, ми стояли на пішохідному переході, коли пролунало повідомлення диспетчера про вибух на стадіоні. Усі машини «швидкої» терміново виїхали туди. На стадіоні творилося казна що. Велика тиснява, люди, очманілі від страху, бігли до виходів, занадто вузьких для такої їх кількості... Насправді в натовпі загинуло чи не вдвічі більше, ніж від самої бомби, але в офіційній статистиці це, звісно, не відображено. Пробитися наверх, до VIP-ложі, лікарям виявилося вкрай складно. Зрештою, за допомогою гумових палиць «омон» створив
Спочатку я подумав, що його поранено в ноги, але, допомагаючи вийти, помітив, що ноги не пошкоджено, однак поранена голова, і то не дуже серйозно: так, легка подряпина. Мама — добре вдягнена гарна жінка, здалося, що я її вже колись бачив, але це лише враження. Дивно, але на ній взагалі не було жодної подряпини, вона мала такий вигляд, наче тільки-но вийшла не з епіцентру шаленого вибуху, а з дорогого ресторану. Я запитав, чи все гаразд, і вона відповіла, що радше так — за таких обставин краще, мабуть, і не придумаєш: «У малого все нормально, нічого страшного, кров зупинили ще в машині. Так що ми, мабуть, підемо. Тут і без нас вистачає клопоту...» Я здивувався, але списав таку розсудливу поведінку на стрес і шок. Навкруги метушилися, лікарня забита пораненими, тож на них ніхто не звертав уваги, кругом стільки крові і відчуття смерті, що їм справді краще було піти додому. Я так зрозумів, що коли пролунав вибух, вони знаходились в іншому крилі — не встигли повернутися на свої місця після перерви. «Та ми й не поспішали. Ромця не любить футбол». Вони пішли в темряву і зникли в ній. Ніч була холодна, і я віддав малому свою джинсову куртку. Він загубив у салоні іграшку, ось, бачите? Я потім її знайшов, незграбна металева корівка з гострими рогами, схожими на місяць... Знаєте, багато хто з лінгвістів стверджує, що Бик чи то Корова були першими символами Бога. І першим зображенням, першим символом, що вивела рука людини на скелі, були саме роги, схожі на місяць. Це був перший залітерований людиною звук: «Му-у!» Тобто Корова, Роги, Місяць, Moon... Я тримаю цю іграшку в салоні: вона мені як оберіг. Може, вони коли-небудь згадають про неї й повернуться?..
Я маю сказати, що ви правильно зробили, що навіть за кілька років по тому розшукали нас усіх. Звістка про смерть Макса мене не шокувала, навпаки, потім кожного разу, коли я чув його голос по телефону, то дивувався, що він досі живий. Ні, в нього ніколи не було схильності до самогубства, але він завжди забагато, як для пересічного громадянина, думав про смерть. Вони наче шукали одне одного, але Макс занадто містифікував сутність цього процесу. Я бачу смерть чи майже не кожної доби, для мене це досить буденний акт. Я так звик до людей, які помирають, що смерть не викликає ні подиву, ні жаху. Не треба чекати від неї нічого суттєвого, тим більше, перемін на краще, смерть є смерть, це всього-на-всього припинення фізичного існування. Звісно, ми часто говорили з ним про Бога і намагалися заглянути тому в очі, особливо, коли заливали горілкою власні, — от тоді ми сміливішали! Пам’ятаю, як запитав у Макса, що він робитиме, коли Бог відмінить рай і пекло — взагалі все відмінить? Та я цікавлюсь такими питаннями залежно від обставин, час від часу, а Макс — людина послідовна і вперта, ось у чому річ, розумієте? Він гнув свою лінію давно і не дуже хотів про це говорити. Макс дуже замкнений, хоча на перший погляд і не скажеш. Він добре умів грати і підігравати, наче створюючи для інших простір, щоб самому тихенько заховатися за лаштунками і потім, коли ніхто не чекає, опустити завісу або провести свого пішака у ферзі.
Так, я вважаю, що Макс спокійно міг підірвати ту бомбу, без сумніву. Якщо це й міг хто зробити, то це Макс. Макс або я. Та він підірвав бомбу не з ненависті, навпаки. Вам цього не зрозуміти. Він настільки любив людей, що ладен був їх убивати... Я думаю, що те тіло, те, без голови, що б там не казали, — це Макс. А хто відтяв йому голову, я сказати не можу, не знаю. У нього багато ворогів, це правда. Але так жорстоко вбивають лише з великої любові або з великої ненависті. Особисто я підірвав би бомбу з ненависті. Дякую за чай, дуже смачний, дуже. Взагалі, приємне кафе, затишне, я навіть не знав, що тут таке є: зазвичай я не ходжу по таких закладах. Бувайте, немає за що, прошу, мені час їхати. Зателефонуйте, коли книга вийде друком, я хотів би почитати.
Макс
Він поставив джип на порожній парковці і неквапно рушив до адміністративної будівлі. Останні метри давалися нелегко, повітря після гір здавалося важким і брудним, тому він трохи постояв біля дверей, перевівши подих. Коридор був на диво прохолодним і порожнім, як і перші дві кімнати, куди він зазирнув, легенько постукавши у двері.
— Добрий день... — Але у відповідь не пролунала навіть тиша, просто порожнеча. Нарешті, у третій кімнаті він застав маленького старого чоловіка, який гортав службовий журнал і щось записував олівцем.
— Добрий день. Мені треба знайти, де похований Максим Бондаренко, — сказав Роман і простягнув служникові червінця. Той мовчки взяв гроші і поклав до кишені, вираз його обличчя не змінився ні на йоту.
— Коли?
— Що «коли»?
— Коли похований?
— Я точно не знаю. Може, рік, може, півтора тому.
Служник підвівся, підійшов до великого металевого сейфа, взяв з полиці шафи велику зв’язку ключів.
— Почекайте на вулиці, там є лавочка. Доведеться пошукати.
Роман вийшов: справді, під стіною стояла лавка, але не було і трохи затінку: сонце стояло в самому зеніті, тому він залишився біля входу, під старою великою липою, яка давала хоч трохи прохолоди. Хвилин через десять вийшов служник.
— Сектор тридцять восьмий, могила номер сто дев’яносто п’ять.
— Це далеко?
—
— А машиною можна?
— Ні, машиною не можна, тільки за посвідченням інваліда.
— А якщо так? — Роман вийняв ще одну зім’яту десятку, яку служник, не вагаючись, засунув до кишені.
— Ні, не можна: повно начальства. Підете прямо, до перехрестя, там повернете ліворуч, метрів через сто — праворуч, потім весь час прямо, нікуди не звертайте, там таблички стоять. По ліву руку — її легко знайти, я згадав: могила вся в квітах, туди майже ніхто не ходить, крім однієї бабусі, вона за нею і доглядає.
Роман зітхнув і зайшов на цвинтар. Куди не кинь оком, — могили. «Мруть люди!» — скорботно подумав він, і це була правда, бо що їм ще лишалося робити?
Служитель не збрехав — могилу не можна не помітити: ціле море квітів. Він підійшов і, важко дихаючи, сперся на огорожу, уважно глянув на скромний пам’ятник. Із каменя на нього дивилась майже незнайома людина. «Ну, привіт, Максе, — сказав тихо Роман, — скільки ми не бачилися? Довго. Пробачай: справи, справи... — Він вийняв маленьку пляшку коньяку. — Трохи вип’ємо, Максе, пухом тобі земля. Бачиш, яке життя, ніколи навіть до товариша на могилу завітати... — Він знову надпив коньяку. — Я не виправдуюсь, сам розумієш, як воно зараз: на похорон не зміг приїхати, був у відрядженні, потім забігався, і от... — Він розвів руками. — У нас тут більш-менш, усе в порядку, тільки спекотно, але ти і сам, певне, знаєш... — Роман знову приклався до пляшки. — Я закурю, добре? Мотаємось, спішимо, а куди спішимо? От тобі вже нікуди поспішати... Їздив оце на Тибет, цілий місяць. Повна херня, нічого такого, ну, ти розумієш: шамбала-мамбала — до сраки це все, хіба що схуд — хоча б якась користь, але однаково: сам бачиш, я і тепер не дуже-то й стрункий... Пробач, Максе, але я й досі не вірю, що це ти тут лежиш... Я розумію, що експертиза встановила і таке інше, що упізнали тебе — за одягом, ланцюжком на шиї, але, пробач, чуєш, Максе? — твоя стара вже геть нічого не бачила, тобто, розумієш, мене весь час гризуть сумніви. Тіло-то було без голови, голова-то була відрізана! Наче трамваєм переїхало. Ну, як таке могло статися? Максе, ти знаєш — тільки не смійся, — але я думаю, що ти не помер. Я розумію, що абсурдно отак-от розмовляти тепер із тобою, як із мертвим, і вважати, що ти живий, — але я сумніваюся, розумієш? Та хіба не абсурдно і те, як ми стояли на Майдані, пам’ятаєш? Але було класно, погодься. То було класно! Ми, звісно, мало спілкувалися, у тебе своє було життя, у мене — своє... — Роман глибоко зітхнув. — У мене все гаразд, одружився, доньці вже три роки скоро, бізнес взагалі — тьфу-тьфу-тьфу, нормально, джип от придбав... «Чероккі». Тобто все тіп-топ, бухаю тільки забагато, але ж якось треба себе підтримувати в формі... Максе, знаєш, тут багато балакають про тебе, але я не вірю. Кажуть, це ти підірвав бомбу на стадіоні. Я не вірю, що це ти зробив! — Він знову закурив. — Що тобі ще сказати? Я ні про що не шкодую, чесно. За винятком... так... Знаєш, коли того вечора по телевізору сказали, що його підірвали і що загинуло багато людей, я зрадів. Я нікому про це не казав — тільки тобі, тому що це таке досить гидке і досить солодке відчуття помсти... Мені гидко уявляти, як він її цілує, як вони лягають у ліжко, як снідають разом... особливо як снідають... Але потім, зараз, зачекай, я покажу. — Він тремтячими руками поліз до великого портфеля. — Та де ж вона, Господи? — І став перебирати папки, якісь папери, нарешті знайшов стару газету: — Ось, потім вийшла газета, — Роман показав на кольорове фото: чоловік у синьому костюмі, жінка у стильній червоній сукні тримає на руках малого, поруч собака, молода німецька вівчарка. — Тут написали, що вони всі загинули. Всі, крім собаки, — Роман сумно усміхнувся. — Собаки на футбол не ходять... Я шкодую лише про одне... Як я міг так вчинити? У мене чудесна сім’я, все гаразд, але, розумієш... — Він замовк на хвилину. — Мабуть, усе так і мало статися, так би мовити — доля, не знаю... Куди дивиться той Бог? Пухом тобі земля, Максе! — Він знову надпив із пляшки. — Так що про тебе багато чого тут базікають. Винуватців, як ти розумієш, досі не знайшли, кажуть — замовне вбивство, політика, те-се, мовляв, туди йому і дорога, але, бачиш, у місті й про тебе не забувають... Тобі, мабуть, сумно самому тут лежати, мало хто до тебе приходить і рідко, твоя бабця Настя померла, син виїхав-таки до Канади, він змінив прізвище: ви ж майже не спілкувались — він, певне, навіть не пам’ятає, який ти на вигляд, навіть нічого про тебе не знає, ти для нього лише фотографія, ну, це твої справи, не сердься... Однак могила в тебе красива, прибрана, просто ціле море квітів, хто їх тобі тільки садить... Хочеш, я розповім одну історію? Я нікому її не розповідав. Зараз, тільки підпалю сигарету... Це сталося на Спаса. Вони їхали веселі і впевнені крізь ясний серпневий день, водій лівою рукою тримав кермо, а правою перемикав швидкість і брав яблука з кошика — того року вродило багато яблук... Вони їхали майже в нікуди, точніше, в якесь нове життя, і тому трохи тривожились, але ясний день, легка дорога і запах яблук насипали цілу жменю надій. І тут у водія відірвався тромб. Від серця. — Роман замовк і опустив голову. Здавалося, що він плаче. — Ця історія про неї, друже. Про всіх нас. Вони потрапили в аварію... Військова вантажівка... Її звали Віра... Так усе й почалося... »
Віра і Ромчик
Невеличка кімната, яка править за спальню їм обом. Горить настільна лампа, на яку, щоб світло не било в очі, накинуто рушник. Із обстановки й речей видно, що тут мешкають люди не дуже заможні, але акуратні. Вони живуть тут недовго і мають намір скоро з’їжджати. Меблів мало: стілець, потерте крісло, журнальний столик, шафа, ліжко. За вікном чи то рання весна, чи то пізня осінь — не розібрати. Інколи чути звуки дорожнього транспорту й автомобільної сигналізації. Найпевніше, це спальний район невеличкого міста. З вікна видно озеро. Темна вода виблискує розмитим рогатим місяцем і вогнями вуличних ліхтарів. Одинадцята година вечора. Хлопчина лежить накритий ковдрою, жінка, в шовковому халаті, розписаному в японському стилі, сидить поруч, трохи схилившись над ним, і гладить руку. Вони про щось говорять. Поруч із ліжком спить пес, велика німецька вівчарка. За стіною інколи звуки сусідської сварки, яка поволі стихає.