Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Деякі з цих тверджень справді мають підґрунтя, але всі вони лише малі додатки до повної відповіді.
Мені подобається бути вільним від світу. У подорожі я розмірковую лише над тим, як вижити: де переночувати, що поїсти, де взяти води. Я думаю про те, як захистити себе в разі небезпеки і як раціональніше використати час.
Абсолютна безвідповідальність — ось що мене насправді приваблює в подорожах.
Люди. Вони скрізь як однакові, так і різні, незалежно від національності, кольору шкіри, мови й усього іншого. Люди можуть дати їжу, воду, одяг, а інколи — і дах над головою. А можуть й ошукати. За роки блукань я навчився відрізняти добрих людей від злих — і це, можливо, найбільше досягнення. Але
Відтоді, як я вперше пустився в подорож із волі батьків, минув не один рік. Я змінився, але не став іншим, просто в житті, наче в ліжку, я перевернувся на інший бік. І так і сплю, чекаючи нових снів... »
— Привіт, зьома! — Остап здивовано підняв голову. Перед ним стояв чоловік із флягою в руці. — Ти звідки?
— З України, з Києва.
— А-а, з України! А я з Москви! — Чоловік простягнув руку для привітання. — Сергій.
Приємний тембр голосу і приємна зовнішність, з тих, що одразу викликають симпатію.
— Будеш? — Сергій простягнув фляжку. — Коньяк. Притому класний, мейд ін Дагестан.
— Давай.
— Тримай! — Сергій коротко приклався до фляжки і простягнув Остапу. — Подорожуєш?
— Угу. Два місяці вже.
— А я тут у справах — бізнес! Ходімо, у мене там є вільне крісло.
Остап коротко розповів Сергію про подорожі Індією. Той уважно слухав, кивав головою, усміхався, сміявся, щохвилини пропонував коньяк, знову сміявся і хитав головою.
— Знаєш, таких відчайдухів не часто зустрінеш, — казав він. — На що вже я люблю подорожувати, але такий екстрим — не для мене, пробач.
Вони розмовляли, наче старі друзі, які давно не бачились.
— Мені одна дівчина, до речі, також з України, колись сказала, що щастя — це тоді, коли в тебе є людина, якій ти можеш не брехати. Чи не цього ти шукаєш у подорожах?
— У такому разі вона це я, — відповів Остап, — у подорожах мені не треба собі брехати.
— Що ти маєш на увазі: «вона — це я»? Я не зрозумів. То ти щаслива людина — чи ні?
— Мабуть. Я лечу додому. Сьогодні для щастя мені достатньо.
— Знаєш, як я відповідаю на класичне запитання: «Вино якої країни ви зазвичай вживаєте о цій порі?»? Зважаючи, під яку жінку. Якщо брюнетка, то червоне солодке, якщо блондинка — червоне сухе, руда — коньяк. Ну, і так далі!
Остап розсміявся і раптом запитав:
— Ти кохав її?
— Кого?
— Ну, ту дівчину, яка питала тебе про щастя?
— Так. Але не склалося. А що в тебе? Одружений?
— Ні. — Остап зрозумів, що коньяку досить: у голові крутилося і хотілося багато говорити. — Не склалося. Я кохав одну дівчину, але вона загинула. Її разом із чоловіком і сином підірвали на стадіоні буквально на моїх очах. Я спеціально поїхав подивитися на них перед подорожжю, хоча і не люблю, а тепер — взагалі ненавиджу футбол. Ми знайомі давно, майже з дитинства, в неї страшна історія... Неважливо! Тобі це ні до чого. Я пропонував їй одружитись, але вона відмовила, бо вже заручилась із паном Х., дуже впливова фігура, міністр МВС, ти мав би про нього чути... Найпевніше, вона мене просто не кохала, я так думаю... Я приїхав ранковим потягом, півдня блукав містом, телефонував друзям, але марно. Мені пощастило — місце на трибуні було майже навпроти VIP-ложі, де вони сиділи, і я добре бачив у бінокль і Віру, і Ромчика, її сина, і пана Х. За перший тайм я лише кілька разів глянув на електронне табло, подивився на повтори забитих голів... Коли почався другий тайм, я занервувався — Віра із сином зникли, у VIP-ложі сидів лише міністр. Пройшло хвилин десять, а вони не з’являлися, і я подумав, що, може, вони поїхали додому, і став протискуватися до виходу. Аж раптом
— Вони не загинули.
— Хто?
— Віра з сином. Їх там не було: вони вийшли — і не встигли повернутись. Так кажуть свідки. Поки що серед загиблих і постраждалих їх не знайшли.
— Звідки тобі відомо? Ти смієшся з мене?!
— Дурню п’яний, помовч! Я прочитав в Інтернеті, на ваших сайтах! Во-ни не за-ги-ну-ли! — Сергій сказав це по складах, чітко і тверезо. — Не загинули! Я впевнений! Після вибуху не знайшли жодного їхнього шматочка, жодного клаптика! Але потім їх також не бачила жодна людина! Вони зникли, наче розчинилися в повітрі, наче Бог узяв і висмикнув їх звідти своєю рукою! Такі-от справи, зьома!
Остап знесилено опустив голову. Він ще не вірив у почуте.
— Як це можливо...
— Можливо. — Сергій важко зітхнув. Те, що він зустрів тут, у делійському аеропорту, чоловіка, який не тільки знав Віру, а й кохав її, його чомусь не здивувало. Мабуть, Сергій звик, що навколо цієї жінки весь час виникають дива. — Розшукай їх, якщо зможеш. І передай привіт із Москви, домовилися?
— Я... я вдячний тобі...
— Облиш, старий. То таке. Здається, оголошують наш рейс? Щастя — це коли літаки не запізнюються, а злетівши, не падають! Така-от моя версія щастя на сьогодні!
Правду кажуть, що за розмовами час летить швидше. Тим більше, коли повертаєшся.
Шокований почутим, Остап мовчки піднявся в літак. Сергій летів бізнес-класом, і Остап спокійно, без зайвих на найближчі кілька годин розмов, умостився на своє незручне місце біля запасного виходу. Коли літак нарешті злетів і вирівняв курс, Остап дістав блокнот і записав туди таке:
«Сьогодні — найщасливіший поки що день у моєму житті... »
Доктор Спок
Я повернувся в місто й одразу сів за кермо «швидкої»: як завжди, дефіцит водіїв, мало кому хочеться вимотувати нерви за такі гроші. Я занурився в роботу: нічні зміни, термінові виклики... Я трохи підзабув, торгуючи книжками в Москві, як це — працювати на «швидкій», і перший тиждень, перед самим вибухом, видався дуже напруженим — я ніяк не міг прилаштуватися. Багато хто з друзів і досі дивується, чому я працюю на «швидкій». Знаєте, чим мені подобається ця робота? У ній є сенс. Інколи від мене залежить навіть більше, ніж від медичного персоналу. І коли я змагаюся зі смертю у швидкості, летячи з термінового виклику в лікарню, а за спиною в будь-яку мить може померти людина, я думаю про те, що коли-небудь ці перегони набриднуть смерті і вона підставить мені який-небудь КамАЗ на перехресті...
Весь той тиждень намагався зв’язатися з Максом, — правда, я вас не обманюю: для чого? — але його мобільний і домашній телефони не відповідали. Як би вам це пояснити? Ми не були великими друзями, але між нами завжди існувала та спорідненість душ, яка, мабуть, не переривається ні часом, ні простором. Ми могли мовчати годинами, сидячи один навпроти одного, пересуваючи фігури на шахівниці. Нам не обов’язково було розмовляти — ні перебуваючи поруч, ні за тисячу кілометрів. Кожен наперед знав, що скаже інший. Це діалог, який ніколи не переривався. Не переривається він і тепер. Я й досі подумки розмовляю з Максом, як от із вами оце, наочно.