Дзвін сонця

Казанцев Александр Петрович

Кетсаль цього не сказав, а мовчки розмірковував, схрестивши на широких грудях міцні, жилаві руки.

Жрець був далеким нащадком блідолицих богів, мав на обличчі знак носолобих, оберігав їхні таємні знання, які переповідалися з покоління в покоління. Готуючи Кетсаля собі на заміну, встиг дечого його навчити. А головне, передати ті риси людини, з якими він міг би жити за законами, що їх прагнули насадити на Землі сини Сонця. Ті закони існують на їхній далекій планеті. [3]

3

(Примітка

автора для тих, хто особливо цікавиться.) У п’ятдесятих роках на мексиканському півострові Юкатан, у дрімучій сельві, було знайдено чудове місто палаців і пірамід, споруджене давніми майя і невідь-чому залишене ними. Назвали його Паленке, що означає по-іспанськи “фортеця”. Одну з пірамід увінчував невеликий храм із написами. Мексіканський археолог Альберто Рус-Луїльї чотири роки вів розкопки, прагнучи проникнути в ту піраміду, і зробив унікальне відкриття — знайшов поховання, яке до того не зустрічалося всередині американських пірамід. Добравшись до гробниці, Альберто Рус-Луїльї виявив біля порога скелети шести юнаків, очевидно, призначених супроводжувати небіжчика на тому світі. Саркофаг було покрито кам’яною плитою із зображенням людини, що лежала під деревом життя (кукурудзою), як спочатку думали. Однак пізніше в малюнку знайшли схожість зі схематично зображеною ракетою, що вивергала вниз полум’я, а в лежачій позі людини — типове положення космонавта на старті корабля. Крім того, ноги його лежали на педалях, а руки — мовби на пульті. Розшифровані письмена на плиті виявилися космічними символами.

Ця обставина зацікавила мене, адже за першоджерелами легенди стародавніх майя я знав про богів, які нібито прилетіли до них. Я написав листа до Альберто Рус-Луїльї з проханням надіслати зліпок із черепа похованого в піраміді, аби відомий учений і скульптор Герасимов відновив риси обличчя того, хто лежав під плитою і, певне, був на ній зображений. Альберто Рус-Луїльї ввічливо відповів, що мексіканським ученим удалося по знайдених у саркофазі нефритових шматочках відтворити маску похованого. Він надіслав фотографію маски з незвичайним обличчям, на якому ніс розділяв лоб на дві частини, а також фотографії ще двох масок, знайдених у тій самій гробниці, — носолобих літнього чоловіка і молодого воїна. Все це наводить на думку, що в тих археологічних знахідках відображено давні контакти з інопланетними прибульцями, про яких прямо засвідчують перекази американських індіанців. Принаймні такий підхід до пояснення знахідок припустимий, як гіпотеза, не менш доказова, ніж твердження про людину, що лежала під кукурудзою і ніби роздумувала про життя. До речі, саркофаг за формою нагадує ракету.

Жрець, незвичайний ніс якого викликав насмішки іспанських солдатів, гордо вимовив:

— Я старий, ти можеш мене вбити, але ні в моїх грудях, ні в моїй хижі не знайдеш золота, яке у вас так цінується. Якби воно було тут, ми залюбки, нічого не втрачаючи, віддали б його тобі, сильний начальнику блідолицих.

Розправа іспанців з індіанцями була звичною для тих часів і тих місць. За наказом капітана капрал сам проколов шпагою серця обох стариків, а сина вождя Кетсаля солдати зв’язали, тримаючи його за кінці мотузки. Потім загнали все населення в річку, що означало акт хрещення. Високо піднявши хрест, капуцин із берега виголосив латиною слова і кожному, хто виходив з води, давав нове ім’я… Кетсаль останнім пройшов ту процедуру з незалежно піднесеною головою. Капуцин на мить задумався і назвав його Августином.

Та ні крихти золота не виявилося в бідняцьких хижах новонавернених християн, відтак капітан Дієго Лопес, вірний своєму слову, забрав із собою Кетсаля-Августина, майже впевнений, що дорогою той утече.

Але індіанець, спідлоба позираючи на іспанців, не зробив жодної спроби сховатися в сельві. Навпаки, намагався бути їм корисним, легко знаходив ягуарів, що зачаїлися в листі, уважно ловив кожне іспанське слово, виявляючи тямковитість і спритність.

Певне, Кетсаль-Августин розумів, що його втеча стане причиною

загибелі багатьох близьких йому людей, якщо іспанці повернуться в селище. Взагалі Дієго Лопес до пуття не знав, що з ним робити. Він змусив його нести вантаж із награбованого майна індіанців, у яких хоч і не було золота, зате виявились прекрасні килими з пташиного пір’я та інші вироби умілих рук: шкури ягуарів, намисто з їхніх зубів, статуетки носолобих, вирізані з каменю, що здався неосвіченому Лопесу коштовним, насправді ж — із вулканічної породи, схожої на кольорове скло.

З такою не дуже багатою здобиччю капітан повернувся до губернатора Нової Іспанії і, аби улестити того, замість золота подарував Кетсаля-Августина, котрий уже трохи розумів по-іспанськи і навіть вимовляв кілька фраз.

Губернатор розлютився на свого невдатного капітана і наказав відшмагати привезеного ним індіанця, давши тим самим волю своєму гніву. Після того Августина направили в розпорядження капелана церкви, котрий вирішив зробити з нього проповідника і змушував, крім непосильної фізичної роботи, вивчати біблію.

Тямущий від природи, він нічого не упускав із того, чого могли навчити його блідолиці.

Невдовзі індіанець показав таку кмітливість, що капелан передумав робити з нього проповідника. Тим паче, що той ніяк не міг забути смерті батька і свого вчителя-жерця. Тому-то капелан порекомендував губернаторові відправити надто тямковитого і непокірного Кетсаля-Августина подалі — як “подарунок” іспанському королеві, запевнивши, що такий ревний слуга, якого нічим не підкупиш, буде корисним його величності.

Молодий іспанський король лишився невдоволеним такою живою підміною золота, якого чекав із заморських володінь. Ведучи складну політичну гру з Францією, він загрожував їй війною. Однак, будучи кузеном французької королеви, на знак своєї поваги послав їй індіанця. Анна Австрійська в свою чергу одразу ж передала його на службу екзекутора в колеж де Бове.

“Розправившись” зі своєю першою жертвою, новий екзекутор грізно стояв на дверях камери тортур, схрестивши на грудях руки. Біля ніг лежав “кривавий” батіг.

Вихованці, що проходили повз індіанця, боязко втягували голови в плечі, намагаючись непомітно прошмигнути в свої дортуари.

Отже, абат Гранже, не підозрюючи про поведінку заморського екзекутора, нагнав на вихованців такого страху, що в колежі запанували гнітюча тиша, покірність і старанність.

У звичний для учнів колежу час Савіньєн не лягав спати на соломі в карцері, з нетерпінням чекаючи появи індіанця. І коли той завітав, Сірано одразу здогадався, що він хоче йому сказати.

Звісно, він помиляється щодо спорідненості Сірано з легендарними синами сонця, які спустилися з неба на Американський материк.

Хтось інший вів би з індіанцем подвійну гру, користуючись його прихильністю, ширим ставленням, але тільки не Сірано де Бержерак!

— Кетсалю чи Августине! Ти помиляєшся: ніхто з моїх предків не бував за океаном, і на мені не може бути “божественного знака”.

— Знай, знай! — усміхнувся червоношкірий. — Капелан учив мій біблія. Читати ні Сказати, де що написано, можу. Твій читай. Карцер є книга.

І екзекутор приніс із камери тортур латинську біблію в шкіряній оправі, розкрив її і вказав пальцем.

Сірано прочитав: “Коли сини неба сходили на Землю, то побачили, що жінки там красиві. З того й пішло плем’я гігантів”.

— Гігантів? Це носолобих? — підвівши очі, запитав Савіньєн.

— Вони спускатися не лише там за великий вода. Вони колись спускатись і тут. Твій має їх знак. Така людина — особливий, розумний, добрий, давать блага всім. Такий люди Кетсаля друг. Мій учить наука носолобих.

— Авжеж, друже, — підтвердив Сірано, згадавши слова Езопа: “Справжній друг пізнається в нещасті”.

3. БОРОТЬБА БЕЗ ЗБРОЇ

Бережи гідність свою повсюди, людино!

Бухорої, таджицький поет XIV ст.

Тієї ночі в колежі де Бове коїлося щось дивне — замість того, щоб призначеної години спати, вихованці потайки пробиралися в дортуар найстарших, де очікувалася незвичайна подія. Про сон ніхто й не думав, хоч три години тому вечірній обхід вихователя застав усіх на своїх ліжках, під ковдрами.