Дзвін сонця
Шрифт:
І сам в’язень вірив своїм гороскопам. У цьому була його біда. Бо, маючи неабияку внутрішню силу, він лишався людиною, не позбавленою слабості і забобонів. Проте ніхто не міг закинути йому в нещирості ні тепер, коли читав по зірках долі незнайомих людей, ні тридцять літ тому, коли розміщення зірок підказувало йому, що нібито пора діяти.
І той час оживав у його страхітливих снах.
Мов живий, бачився йому бойовий друг Мауріціо де Рінальді, ставний, сміливий, натхненний рицар свободи. Разом тоді очолювали вони змову проти іспанської корони, яка уярмила його рідну
Полум’я повстання мало спалахнути од смолоскипа, запаленого Томмазо, як він сам думав, від Сонця, що асоціювалося в нього з образом матері.
Не випадково він написав такий вступ до сонетів:
До матері, що життям наділила,
Любові сина повертаю зір.
Іще з дитинства та й до цих пір
В мені живе її могутня сила.
Зі мною, з батьком завжди ніжна й мила,
Добра навчала, цінувала мир.
Тепер мудрець, зі Злом почавши спір,
Міняю світ, який мені відкрила.
Великий він, та й пізнаваний все ж.
Як вивчиш його глибше й тонше,
До Істини моєї шлях знайдеш.
І голос правди зазвучить доконче.
Нехай згорить невігластво без меж
В вогні Добра, що дарувало Сонце! [8]
8
Тут і далі переклад сонетів Василя Іванини.
Ці пристрасні слова разом з ненавистю до поневолювачів надихнули Мауріціо на сміливі дії. Якщо Томмазо через мандрівних ченців зумів запалити уми людей жагою повстання, то Мауріціо готував кривавий бій, не спинявся ні перед чим, аби зібрати для того сили.
Ченці на чолі з першим соратником Томмазо — Діонісієм Понціо — підготували селян. Мауріціо ж залучив на свій бік дворян. Звернув він увагу і на відважних, добре озброєних людей — розбійників, які стали на цей шлях, не маючи ніяких засобів до існування. І вони ненавиділи іспанців не лише за їхнє владарювання на італійській землі, а й за те, що штовхнули колишніх трудівників на розбій. Мауріціо домовився з вождями ватаг, пообіцявши, що після вигнання іспанців їм буде даровано прощення і сам папа видасть індульгенцію.
Та Рінальді розумів: колонізатори можуть одержати з Іспанії підкріплення морським шляхом. І тоді він пішов на змову… з турками! Адже Томмазо, його соратник і натхненник повстання, терпимо ставився до будь-якої релігії, то чому б не скористатися силою турецького флоту, керованого італійцем Сінаном Цикалою, котрий прийняв мусульманську віру, але, як і раніше, любив свою батьківщину й готовий був зарадити їй, виступивши проти ворожої Туреччині Іспанії.
Томмазо змушений був погодитися з аргументами друга.
Але, крім Мауріціо де Рінальді, були ще два “побратими” повстання, з якими спільно й визначили термін виступу — 10 вересня того пам’ятного для Томмазо року…
Перед очима стоять ті двоє “друзів”. Якби Томмазо був художником, то писав би з них портрет Іуди.
Страхітливим постає трагічний день, коли красеня Мауріціо де Рінальді, створеного для життя і кохання, співака з рідкісного тембру тенором, схопили на очах Томмазо, коли той поспішав на зустріч з ним в умовлене місце. Іспанські солдати скрутили йому руки, зірвали шпагу, нещадно били алебардами, незважаючи на те, що він — дворянин.
Потім Томмазо бачить себе переодягненим у селянське вбрання — щоб пробратися до моря і втекти в Сіцілію. Іспанські солдати витягли його вже з рибацького човна і поволокли до міста, знущаючись з нього.
Згадувалися моторошні дні суду, який обіцяв Мауріціо, Томмазо, іншим учасникам змови негайну страту.
Сон відтворює почуття, що оволоділо тоді Томмазо в передбаченні краху всіх надій. Турецький флот Сінана Цикала вже не знайде нікого, з ким разом мав би діяти проти іспанців. Смерть неминуча для всіх зраджених і схоплених.
В’язень відчув незвичайне піднесення, коли збагнув, що того пам’ятного дня зійшов на нього вогонь самого Сонця. Аби не загасити смолоскипа в своїх руках, Томмазо обирає для себе замість миттєвої страти неймовірні муки, які й вирішує будь-що витримати.
Знову вразив усіх Томмазо неабиякими якостями юриста. З холодною страхітливістю відтворюється картина грізного суду іспанської корони. Ще жодному підсудному не вдавалося уникнути уготованої йому кари… крім Томмазо, котрий доводить суду, що він йому непідсудний, бо… єретик.
Так, єретик!
Томмазо несподівано пояснив свої дії змовника так блюзнірськи, що в суддів, вірних католиків, волосся стало дибом. І грішного Томмазо виводять із числа звинувачених, як затятого єретика, що підлягає папському суду, незмірно жорстокішому, ніж військовий суд іспанської корони.
Лише поглядом він попрощався з Мауріціо. Той зрозумів: його друг іде на щось страшніше за смерть.
Рінальді вже не було живого, як і інших змовників, а Томмазо мусив стерпіти нелюдські муки, поклявшись собі, що не зронить і слова. І ті страждання, які прийняв від “святих отців інквізиції”, вкотре вже переживав уві сні.
З похмурою пітьмою зливалася в’язнична катівня, обладнана бузувірськими пристроями, якими завдавали нестерпних страждань. В’язень бачив себе змученим і скаліченим, підданим усім “християнським” способам катувань, аж до диби, на якій підтягували мордованого зі скрученими руками. А “іспанський чобіт” — залізне вмістилище для ніг, у якому дробили кістки? А батоги зі свинчаткою, голки, що заганяли під нігті, розжарене пруття, яким тіло пропікалося до кісток? Одне слово, все, що дає право з гнівом сказати: