Дзвін сонця
Шрифт:
— Але общини зникли.
— Зате зостався їхній статут… у монастирях.
— Ти хочеш, щоб увесь світ став одним монастирем?
— А чому б і ні? Якщо статут хороший для братії, то чому б людям не стати братами?
— У монастирі — обітниця безшлюбності, а в Місті Сонця — спільні жінки! Хіба цього я тебе вчив?
— Я бачу жінку, яка в усьому рівна з чоловіком. Жінку вільну, яка має право вибирати своє щастя. Єднання пар повинно бути вільним, а не схожим на ринковий продаж та ще й скріплений церквою.
Кардинал
— Яка омана! Ти просто не пізнав кохання, не відчував пристрасного, бурхливого почуття, коли з усіх на Землі тобі потрібна одна, лише одна!
— Прошу вас, монсеньйоре, не чіпайте пам’яті моєї матері.
Кардинал підвів угору очі:
— Присягаю тобі іменем Христовим, що я при цьому згадав лише гіркі муки, яких сам скуштував, тамуючи почуття… Ти син мій названий, якого я вчив. І все ж мені шкода, що тобі не довелося пережити тих страждань, які підносять душу…
— Зате я зазнав інших страждань, яких не випадає на долю сотень людей.
— Але ж, прагнучи щастя, ти позбавляєш людей вершини, якої ні тобі, ні мені не вдалося сягнути.
— А хіба в “Місті Сонця” накладено заборону на любов? Люди житимуть, поки житиме чиста любов, — без вигоди, не за гроші, не за знатність.
— Та все-таки в твоєму трактаті не обійшлося без примусу. В народженні дітей.
— Діти — обов’язок кожної сім’ї перед суспільством. Вони — майбутнє народу, належать державі, яка їх і виховує.
— Силоміць відірваних од батьків?
— Аж ніяк. У Стародавній Спарті хворих і слабких дітей, нездатних стати красивими, сильними і мудрими, жорстоко скидали зі скелі. У “Місті Сонця” держава дбатиме про всіх дітей. Хіба це не гуманно?
— Світ відібраних у матері дітей? Ні, сину, не знаю, хто нас розсудить.
— Час, монсеньйоре, тільки час. Я ладен проспати тисячі літ, щоб дізнатися, чи знайшли люди правильний шлях.
— Сердешний, ти й так нидієш тридцять років!
— Я не марнував часу, інакше не відбулася б ця наша зустріч. Наша розмова…
— Наша розмова? Вона ще не торкнулася твоєї схильності до зірок.
— Ви хочете, вчителю, осудити мене за це?
— Ні. Ти сам писав, що вплив далеких зірок на нас невідчутно м’який і наша воля може їм протистояти. Саме за це тобі церква багато чого прощає.
— І намагається довідатися, чому протиставити волю?
— Ти майже вгадав.
— Я зрозумів вас, учителю. Як жаль, що вас привели до мене зірки, а не Сонце!
— Вони всі єдині — небесні світила.
— Я мав на увазі не різницю світил, а лише причину, що змусила вас завітати до мене.
— А ти не образишся, якщо я попрошу тебе скласти гороскоп?
— Прохання — не наказ. Воно кличе до добра, від кого б не йшло. Скажіть-но мені рік, місяць і число народження людини, долю якої я повинен угадати по зірках.
— Запиши, сину, — і кардинал повідомив в’язневі все, що необхідно астрологу для гороскопа.
Враз Кампанелла зблід. Він збагнув: Спадавеллі приїхав, аби довідатися, що чекає найсвятішого папу Урбана VIII. Томмазо спідлоба пронизливо подивився на кардинала. Невже він бажає знати строк переміни на святому престолі та чи назвуть його ім’я на можливих нових виборах?
Кардинал не витримав допитливого погляду свого учня і відвернувся. Але в ту мить він думав про інше, про той страшний день, коли йому, тоді ще єпископу Антоніо, вдалося відвернути жорстоку і ганебну страту з допомогою турецької палі, страту мислителя, чиї думки він сам заперечував, не відмовляючи їм у світлому прагненні до людського щастя. Тоді змучений Томмазо був майже непритомний і не пізнав його серед інквізиторів і катів, змушених підкоритися представникові папського престолу, котрі потім за застосування нехристиянських способів допитування відбили належну кількість поклонів.
Про це Антоніо Спадавеллі нічого не сказав своєму колишньому учневі і нині несхитному суперникові в суперечці. Благословивши опального ченця, він зіперся на палицю, підвівся і відчинив двері в’язниці.
Кампанелла провів кардинала до дверей, чекаючи, коли їх за ним зачинять і задзвенять ключі тюремника, який знову замкне його аж до кінця днів.
6. ПОЕТИЧНА ДУЕЛЬ
Якщо в людини потворне обличчя, вона може закрити його маскою, та чи здатна вона зробити це з характером?
Вольтер
Діставши повну свободу і навіть деяку популярність після того випускного акту в колежі де Бове, Савіньєн Сірано де Бержерак був запрошений у салон своєї хрещеної матері баронеси Женев’єви де Невільєт, яка мала намір представити його світському товариству. Він вельми хвилювався, не знаючи, як йому вдасться постати серед обраних. Про що доведеться розмовляти: про Демокріта чи Арістотеля, про Платона та описану ним давно зниклу країну Атлантиду чи про Сократа, який шукав щастя для людей? А може, мова зайде про хрестові походи, про рицарську честь і другий Рим — Візантію або про римських цезарів чи римського сенатора Катона-старшого, котрий домагався зруйнування Карфагена, про поезію Вергілія, Данте або Петрарки?
До майбутнього виходу в світ він готувався старанніше, ніж до випускних іспитів у колежі.
Особливу увагу звернув на туалет, витративши на це останні, одержані від матері гроші. Купив навіть шпагу, знак дворянської гідності, без якого, як йому здавалося, не ввійти в оточення аристократів, тонких і мудрих, що вишукано розмовляють або віршами, або афоризмами.
Та над усе бентежили його зустрічі з красунями. Сірано був ладний закохатися в будь-яку з них, аби лиш вона до нього всміхнулася. Він прагнув пристрасних почуттів і водночас страхався їх.